Ходить зима в старих черевичках.
В дощ взувала,сіла на горі.
Біла шапка стара,бліде личко,
Очі чомусь в зимоньки сумні.
Та забула,що натрясла снігу,
І на гору сонце не дійде.
Потім як пробіглася,з розбігу
Вимастила все своє лице.
Та й сама сміялася із себе,
Що душа ще зовсім молода.
Подивилась на січневе небо,
І сховалась в дощ,потім пішла.
Десь мороз сховався,не приходить.
А зима сиділа на горі.
Сонечко чомусь весь сніг не топить,
Вона шубку тримає в руці.
А вінок з сніжинок потопився,
І в люстерко дивиться зима.
Парубок на неі задивився,
Бо така красуня чарівна.
Тільки ноги мочить в дощ,а руки
Парубку простягує своі.
І він чує лиш холодні звуки.
Бачить очі зимоньки сумні.
Та й пошкодував іі так щиро,
Біля неі сів,колядував.
А зима всміхається так мило,
Хоче,щоби хлопець цілував.
Він бере зиму собі у жменьку,
Колядує ій,вона мовчить.
Потім розтопилася тихенько,
І в руці у нього мило спить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392980
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.01.2013
автор: Відочка Вансель