Не плакати, але і не сміятись.
Не каятися, лише іти вперед.
Постійно до думок своїх звертатись
та мати купу несприятливих прикмет.
Виходити з кімнати рано-вранці
і планувати свій наступний крок.
Чи розглядати каву в філіжанці,
очікуючи на чийсь дзвінок...
Пройти все місто і, немов примара,
Стояти біля скла нових вітрин.
Не знаючи, за що тобі ця кара,
чому ти знову тут стоїш один.
А потім вибачатись та благати
забути все, що сказане було
і намагатись від душі казати,
аби лиш знали, що не все одно.
А ввечері прийти додому,
закрити шторами своє вікно,
з самим собою обговорити втому,
передивитись фільм з Бріжіт Бардо.
Згадати раптом, що вже треба спати
та все одно сидіти у пітьмі.
Адже світанок можна зустрічати
з холодним серцем й чаєм на столі.
До всього звикнути ми зможемо, повірте!
Та чи потрібне нам таке життя?
Тож дійте, любі мої, дійте!
Не доведіть себе до забуття!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392765
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.01.2013
автор: Jugo