Не вічно доганяти корбу сю,
Котра стрімглав - у тинявий колодязь,
Схиливши волю скорено усю
Отим, що бузувірно верховодять.
Не вік говіти закрилками тлі,
Що гнилов’їдний полишає віддих
І мукою кіптюжної землі
Із лона вивергає доньок бідних.
Не час увесь летіти по слідах,
Що не приводять до святої залі,
Посіявши у серці Бога страх:
Встромити в серце зрадності медалі.
Не кожну мить вгинатись під оплот
Безвіряних водителів у темінь
І власну душу класти на кивот
У сивому покірному стремені.
Бо є ще поза пазухою щіль,
З котрої рине сонячне причастя.
І скільки б не стелило смертний хміль,
Є вічності і світла позачасся!
Є поле, де возносяться женці
У силі духу віряної моці.
Тому не вік терпіти муки ці
І скалку темну вергати ув оці!
(21.11.12)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392113
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.01.2013
автор: Леся Геник