Думки як острівці у океані:
Безлюдні і самотні, – геть одні!
Вони не бачені, не знані:
Їх заточили ми, самі.
Одна з думок все ж вирвалася з пастки,
Блукала між морями крадькома.
Розповідала річечкам казки,
В які всі вірили жартма.
Сушила всі струмочки з гирла,
Забруднювала весь приплив.
Небаченої шкоди для довкілля
Зробила як страшенний злив.
Пройшли віки, роки, години,
Думки всі знову заточили,
От тільки про одну забули,
Яка і досі ходить поміж нас.
Її слова ми вже не чули,
Бо чути не хотіла нас!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391803
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.01.2013
автор: Абрамов Роман