Ти знаєш, мабуть, у хмарах
я занадто довго була.
Зараз сиджу, мов примара,
І шукаю потрібні слова.
Щоб сказати про ту безнадію,
що десь майорить у думках
і про уламки розбитої мрії,
розкиданої на шляхах.
Що смуток відкрив свої дверці
І відчай світить в очах,
Що страх знову сковує серце
І тіло спалює в прах.
Що ненависть, мов комета,
Збиває все на льоту
І людяності тенети
Давно погнили від дощу.
Що дурість тепер замість крові
І ввічливість теж поцвіла,
Що злість лише у природі
І помста завжди права.
А знаєш, що саме цікаве?
Це все не тільки про нас.
У людства тепер на планеті
Такий-от непевний час.
Буває важко дивитись
на цей театр життя
і хочеться помилитись
у висновках про буття.
Але, здається, у хмарах
Я занадто довго була.
Життя таке сниться в кошмарах
І не знаю, чия тут вина.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391669
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.01.2013
автор: Jugo