Так просто все: лапатий снігопад,
Розчахнута у скрип старенька хвіртка,
вузький прохід з-під шурхоту лопат,
письмо слідів: кому? Куди і звідки?
Пірнуло небо до сипучих піль -
мережити прозорі простирадла.
Невже цей світ розділений навпіл –
на сльози й сміх, на вчора і на завтра?
Так поряд – яснота і пелена,
гріхів покута і святенність храму...
Простора й вільна, світла і сумна –
ледь чутна музика, озвучена вітрами.
На власний ризик (може, що не так?)
шибки малюються у контури зимові.
Морозу й сонця співозвучний такт –
ще за лаштунками розіграної змови.
І ти один, як вогник в ліхтарі,
що неспроможний вирватись назовні –
летиш у ніч зимової пори
крізь мерехтіння снігу в тиші сонній,
і губишся в тіні строкатих груш,
яблунь та вишень, що стоять суворо...
Сад, мов живий, наказує: - Не руш!
Ніч зачарована на вогник жмурить брови.
Всьому своя пора – кремсають тінь
сліпучі, в білизну пролиті бризки.
У кучугурах снігу - сонний тин,
над головою небо низько-низько...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389311
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 02.01.2013
автор: Omega