Врешті треба було вийти з душу,
цю гру вже не потягнути далі.
Я дав своїм рукам заняття, тобто вірш,
і спантеличений смутком та безсонням
спробував відкласти світ на бік,
мені вдалося повірити, що життя, ця натягнена думка, що їсть м’ясо,
є дрібницею або горою,
що можна його перенести з місця на місце.
Вірш тим часом відбирав мені розум
і казав: я не брав.
Світанок з великим зусиллям вліз на балкон
і притулився до вікна.
То не я, то спікер в радіо
Зазначив крейдою цю годину.
Сьома двадцять шість, сказав
якби випльовував вогонь.
Я побіг до тебе, тиша коридору в готелі
втрачала панування над собою.
В рикошетах перших поглядів, відбитих від ванних дзеркал,
шурхіт щіток поліруючих заспані зуби
розносився в пустці.
Я вирвав тебе з ліжка,
Ти стала в дверях обтріпуючи
Брунатне коріння очей
З чорнозему снів,
Мені відібрало мову, змушений до жестів
Я повісив своє життя на твоїй шиї
Як на цвяху до труни,
Увійди, ти сказала...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388097
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.12.2012
автор: rara avis