Зима вже зовсім не та. Вона не схожа на себе.
Це ніби чорно-біла копія поюзаного паперу.
Вміст міських тротуарів хлюпає в моїх черевиках.
З дахів крапають латентні думки самогубць, і, розбившись,
Так само жаліються на власні страждання та муки.
Навіть бруд, і той розуміє, що варто триматися купи.
Столична ніч лякає зловісною тишею. Страшно стає тоді,
Коли бачиш: люмінесцентне світло тільки в твоєму вікні,
Бо люди поснули, або заховались під теплими ковдрами.
Сховались від себе, роботи, яка вже давно набридла,
Від влади, що представляє класові інтереси бидла –
Нової культурної інтелігенції, майбутнього нації. Звісно,
Всім наплювати на такі проблеми, як масова еміграція
Молоді в теплі краї, де немає зими, або середня платня
Дозволяє вживати у їжу не тільки воду і хліб. Тільки святі
Можуть їсти небесну ману. Людям потрібне м’ясо.
Всім людям, Не тільки «пузатим з екрану».
Та доки зима коливається біля нуля за Цельсієм,
Доки триває асфальтних фігурок процесія,
Доки солдатики з олова лежать у своїй коробці,
Любі дівчата і хлопці,
Ми буксуватимемо і далі у цій багнюці.
P.S. Потрібно розвіювати міф про те, що ми не здатні впливати на події у власній країні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387976
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 26.12.2012
автор: Олександр Ткачинський