І ось нарешті, в моїй душі щось прокинулось. Таке дивне і водночас потужне до болю і відчаю в голові. Думки спиняють розум, а очі не бачать нічого крім слів – тьмяніє.
Я вражена від перегляду кінофільму. Чи-то навіть просто ролика – презентація книги мого улюбленого письменника.
Пройшло ще декілька хвилин і я вже слухаю музику аби збутися цього наївного відчуття непотрібності. Адже ти – мій сон. Ти не більше ніж просто ти. Ти далеко і, напевно, думаєш не про мене. Та мені особливо й не потрібно, щоб твої думки були зайняті мною. Я б не хотіла, щоб ти почувався так само ганебно, як я зараз тут.
Останнім часом пишу багато прози та все менше і менше поезії. Якось не йдуть мені римовані рядки. Буває картаю себе за різні емоції у холодних і темних стінах своєї кімнати. Знаєш, це допомагає дихати. Не можливо добре себе почувати, коли сумуєш за кимось. У відчаї трапляються напади епілепсії, хоча, можливо, це лише марево у моїй голові - так званий туман із запахом попелу. Знаєш, я знайшла свою течію у літературі. І маю бажання стати її частиною. Для початку маленькою, а вже потім, можливо, основною й на віки.
Пройшло декілька годин і я вже спокійна. Мене охопила байдужість, невпевненість у спільному майбутньому. Так, мені потрібно розібратись в собі. Бо це лише осінь, це лише опале листя, дощ і калюжі. Ти занадто закритий для мене, хоч і запитуєш часто про щось. Тебе мало хвилюють мої вподобання, захоплення, твори… Я можу лиш ображатись на тебе, але це не буде тривати довше ніж пів години.
Я ще тебе не бачила. Маю лиш одну фотографію, але ж ти там щасливий з іншою. Та здається мені, що ці чорні очі, які дивляться на мене з-під лоба здатні щось пристрасно шепотіти на вухо в темні та тихі зоряні ночі.
Дякую долі за те, що познайомила мене з твоїм ліпшим другом. Від його дивної посмішки я затамовувала подих лише на хвилину і чекала кожного дня голосу, що так тепло бринів у моїй голові, коли я не могла їсти, спати, думати про щось інше як не про нього. Дякую за те, що з ним у нас не вийшло казки, а від маленького вогника на запальничці нічого не лишилось. Згасло бажання бачити, чути, говорити з ним. Дякую долі за те, що з’явився ти. Такий далекий, неприступний та таємничий. Нас розділяють лише декілька сот кілометрів. Знаєш, я пишу багато прози та все менше і менше поезії. Мені б вже пора видавати свою книгу, та все ніяк не можу зібратися із думками щодо вмісту: все занадто сопливе, занадто інтимне та занадто банальне.
Вже певний час думаю над кінцівкою. Багато чого сказала, а отже, потрібно підсумувати. Нажаль ти це не прочитаєш. А якщо й прочитаєш, то пізніше і лише після моїх докорів тобі. Можливо за все вище написане мене осудять найближчі люди: мама, декілька друзів та одна єдина подруга, яка завжди виступає в ролі «рецензатора» у моїй творчості. Знаєш, я вже визначилась із своїм шляхом в житті. Навіть не знаю де я буду через цих пів року, але я знаю, що ці дні не пройдуть для мене марно. І хоч я вже віддалилась від літературної мови у висновку – я пишу все ще для тебе.́
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387453
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.12.2012
автор: Вероніка Стрельченко