Е йо, а я дивлюсь на дзеркало,
Як в церкві я, немов Ісус знятий з Хреста,
Ікони вже померкли там.
Померлий птах вже не літа, не ті літа,
Вже не так сильно сяє у душі ліхтар.
Мухтар, собака, як дитинча заплакав,
Заскавучав, неначе він також втрачав красу тих чар.
А скільки чвар він пережив за тих дванадцять років,
А скільки кроків непотрібних, в голові мороки.
Миттєві блоки того бідного життя так пролітали, а матері пісень співали.
Колись в колисці, а чи в мисці, в чемодані…
Були часи, я пам’ятаю мами руки духмяні.
На небесах колись погасне зірка моя,
Руки простягну ввись, а під ногами земля.
Роками гуляв по безкрайніх полях,
Надію шукав, як знайшов – то упав.
І прагнув піднятись, але сили втрачав.
Ведіть мене вперед, о журавлі натхнення,
У другому куплеті буде менше повсякдення.
Про злети і падіння, про смуток і весілля
Набридло вже писати, просто хочеться спокійно
Забратись у комору подалі від принад і трону,
Вже потяг тронувся і тонуть тонни томів молодості
Колоди стін заваляться колись, впустіть
Кота на стіл або у теплу постіль.
Той милозвучний постріл лунає досі в голові
Кохання проситься у гості, загубив ключі.
Ночівля тут, ба, навіть більше – зимова сплячка,
А на обличчі самоти мов посмішка дитяча.
На небесах колись погасне зірка моя,
Руки простягну ввись, а під ногами земля.
Роками гуляв по безкрайніх полях,
Надію шукав, як знайшов – то упав.
І прагнув піднятись, але сили втрачав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386077
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.12.2012
автор: I-ney