Часто краса – це частина спогаду. Але довгий час минає на шляху до цього. Та і все красиве, важливе, перш ніж стати частиною невимовної миті, що швом лягає на пам’ять, силою забирає свою данину.
Природа,як і людина, людина,як і природа,мусить мати час для сну. Час для роздумів у сні, час для себе. Коли мені треба час, коли світ не дає мені його, я зачиняюсь і йду. До себе, звісно.
Але сон – це сутінки, це слабкість духу, це тиша. А там,де тиша,- завжди зайві думки.
I
Світ міняється чотири рази в рік, і лише одна його зміна трансформувала мене. Видозмінила так, що не знаю, чи більше любити, чи більше ненавидіти цю «причину».
Подібні думки пронизували мою свідомість раз у раз, бо прихід зими висів наді мною Дамокловим мечем.
«Чому саме так?», «Чому природа керує й досі людиною, яка з кожним науковим звершенням огидливим поглядом вважає, що підкорила Її?»
І отак ,сидячи і споглядаючи через вікно за людьми, я все думав і чекав майбутнього, що тягло за собою білу ковдру земного сну. Так минали дні, а я з острахом чекав, що ж принесе за собою сніг. Бували моменти, коли страх перемішувався з ненавистю, і розчарування приходило саме. Люди відчували зміни в мені і вели себе інакше, відчужувались.
Іноді я відчував себе каторжником, що приречений до розстрілу. Тільки зброя моя називалась «змінами».Взагалі-то я не консерватор, але сталість, постійність дає упевненість хоч у чомусь.
Зміни схожі до поезії.Новий ритм задає інший темп всьому людству. Тому – то з’явилась осіння депресія, весняна ненаситність, літня спокусливість, зимовий спокій.
Але чому я ненавиджу зиму?Не лише через те, що вона змінила мене. Зима – це всезагальний прототип пустелі. Ця білизна забирає всі орієнтири, всі зачіпки. Весна – це лабіринт. І вона не страшна, бо ти знаєш, що обов’язково десь є вихід. А тут нема…
Вечорами взагалі було сутужно. Вдень холод пронизував тіло, вночі – душу. Тому я старався швидше заснути, щоб позбавитись зайвих думок.
Синоптики говорили, що скоро прийде зима. Люди купували теплий одяг, а я все думав: «Що ж зміниться тепер?», «Чим доведеться платити?».
Іноді я втікав подалі. Втікав від людей, а натомість зустрічався зі своїми думками. Мабуть, третього дійсно не дано.
Але не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. Так і не може зникнути те, що неминуще.
Пам’ятаю лише дивний сон. Надто дивний, щоб забути його. Снилось мені, що я йшов синьою дорогою і чув тихий шепіт. Чим ближче я йшов до мети, тим холодніше ставало. Я зупинявся і чув тихий плач.
- Хто тут є?! – кричав я
- Лише те, чого ти боїшся.
Я волів би швидше прокинутись, але не виходило. Тут закони волі не діють.
- Ти остерігаєшся мене, бо боїшся, - говорив голос.
- Але я нічого не боюся!
- Ти боїшся мене, бо стаєш іншим,коли я приходжу.
Я посміхнувся, бо зрозумів. Ось чому я йшов правильно. Людина йде правильно лише тоді, якщо йде в напрямку зі своїм страхом.
Тоді переді мною з’явилась дівчина. Очі кольору синього льоду, надто пусті, довге волосся і сум. Так можна було описати її.
- Будь ласка,не бійся! – сказала вона.
- Але ти так багато забираєш щоразу, що я розтрачуюсь, - такою була моя відповідь.
- Ти просто не навчився мене любити. Я забираю щось,щоб навчити цінувати те,що було. Але цього разу мало що зміниться.
Я лише посміхнувся. А вона підійшла і сказала:
- Тепер не шукай мене, а просто живи. Я мушу йти, бо забагато сказала тобі.
Я не зміг перечити.
- Добре. Йди.
- Я подарую тобі спокій і тишу за покору.
Вона йшла і лишала по собі сліди інію на холодній землі. Я запам’ятовував їх, а вона все віддалялась.
Прокинувся я пізно вночі.Моє світовідчуття було на межі:не сон і не реальність,або їх боротьба.Я глянув у вікно і побачив невимовну красу: там йшов сніг. Тихо, меланхолійно, граційно. Він замітав сліди, які лишила вона.
Так я заплатив за розуміння і зустріч з нею усвідомленням її ж недосяжності. Краса дійсно багато чого дає і ще більше забирає, роблячи мене іншим кожного разу.
16.12.12р. 14:49
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385323
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.12.2012
автор: Олена Ганько