А я навчилася жити без нього. Без карих очей, сильних рук і коханої посмішки...Навчилася...І довга ж була та наука. Ночі. Дні. Ночі. І знову...дні...Так судилося...Відпустити, не тримати, не забути...Не забути нічого, не пролити жодної краплини, дорогих душі, спогадів. Вишити червоним на полотні своєї душі... Ти був, ти є та вже не будеш...Прости за те що не була такою як ти хотів...Просто безтямно любила...Була малесенькою частинкою тебе...Була і вже не буду...Він був моїм...Моїм смутком, моєю радістю, моїм серцем, моїм одкровенням...В ньому жила моя душа...Мінлива як море з терпкими нотками таємничого Сходу...Моя кров...Моє життя...То все що в мене було...Було і вже не буде...Порожня розбита склянка більше не стане повною і цілою...Мертва душа не воскресає...Я живу лиш тілом і холодним розумом...Почуття давно сплять непробудним сном...Сплять...Не мучать мене..Не картають..Не вбивають...А просто сплять...Прости мою слабкість мій квіте...Прости мою сповідь...Прости таку мене...Я більше не буду...Це востаннє...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382988
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.12.2012
автор: Marianna Alvares