У безконечний простір пірнають мої думи,
Шукають незбагненне у зоряних світах.
Бринять тужливо й тонко, немов у скрипки струни,
І тягнуться до волі, мов з клітки дикий птах.
Ідуть крізь буревії, і гори, й діл долають,
Вмиваються у росах, милуються в лугах.
Зерном пшениці в полі налитим вистигають,
Солодким шоколадом спливають по губах.
Кружляють, наче бджоли, нектар життя шукають.
Може, у снах чарівних, в незвіданих місцях?
Та вволю налітавшись, крильцята опускають,
У себе заглядають, у пройдений свій шлях.
Життя немов клубочок, з якого нитка сходить.
Те, де вона лягала, хилилась до чогО,
Чіпляється, тяжіє, хвостом позаду водить,
І радість там, і смуток – доволі усьогО.
Ой думи мої, квіти, вас змалку я плекала.
У кольори вбирала, віночок з вас плелА.
Багато чорних, сірих у ящик поскидала.
А ті, що веселкові на коси натяглА.
Ой, думи мої, думи! Мої ви любі діти!
Народжуйтесь, бурліте, мов молоде вино.
Як сили наберетесь, в широкий світ летіте
І сійте густо рясно відвічнеє добро!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382713
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.12.2012
автор: Крилата (Любов Пікас)