Я не буду благати тебе відпустити,
бо ти більше ніхто у моєму житті.
Я не залежу, і не буду висіти
на волосині у твоєму вогні.
Гріхи замолити я спробую вчасно,
Не треба, нещасний, я вловлюю суть:
Не модне кохання? А де ж тоді щастя?
Бути коханцями, а вранці забуть?
Нічого, я сильна і звикла до болю,
Твій погляд принизить мене ще не раз.
Поцілунком перепустку дарую на волю.
Більше вже не існує означення "нас".
Я не хочу винити тебе у розлуці,
Непотрібнії сльози швидко поснуть,
Бо навчилася їхня хазяйка науці
як заклеїти душу від забруднених рук.
Ти - чужий, і водночас - моє власне прокляття;
наче Єва змією спокусилась на плід.
Я пішла за тобою у пошуках правди...
Та в очах наштовхнулась на небажаний лід.
Святою й безгрішною стала одразу,
Молитву забуту я хочу згадать...
Вітром сердитим розбились каркаси
Кохання якого з руїн не піднять.
Пробач, я кохала, я дійсно кохала,
Та руки на горлі не дарують життя.
Я прощення просила вже коли відлітала,
Ти про мене забудь... Я пішла в небуття... /04.12.2011./
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382296
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.12.2012
автор: Олена Вєчканова