Віддавала діток без жалю.
Не пізнав тоді розум утрати.
Я горілкою розум заллю:
Не засуджуйте—я таки мати.
Кавалери, розваги, плітки…
Кожен день ні хвилини спочинку.
А у хаті холодній дітки
В час обідній ковтають лиш слинку.
Не осуджуйте: діток люблю,
Коли б ні, то навіщо б родила.
Я горілкою совість заллю,
Нехай спить, щоб мене не судила.
Як просплюся, поїду туди,
А то скажуть, що діток забула:
Віддавала, горіли сади,
А вже сьома весна проминула.
Вже найстаршенька заміж іде,
Кажуть люди путяща дитина,
А у мене обличчя бліде,
Рвані чоботи, цвіла хустина.
Не поїду, бо грошей нема,
Обійдуться і цей раз без мене,
Та і доня моя не німа,
Запросила б:»Приїдь, моя нене…»
Вже й найменша пішла в невістки,
Я б приїхала—сили немає.
Крутить, ломить старечі кістки,
Та і хто там мене виглядає?
Подзвонити б… Згубила слова…
Як сиріткам поглянути в очі?
На подушку лягла голова:
«Не дожити мабуть цеї ночі…»
Як же страшно в хатині самій,
Коли холод і голод доймає.
Біля серця звивається змій,
І кістлява за руку тримає.
Як не їсти, хоч кварту води
Подали б у останню хвилину…
Та розтанули діток сліди
В ту холодну осіннюю днину.
Поховали її без жалю.
Не сприйняв мабуть розум утрати.
Не дали із очей кришталю.
Хоч приїхали: все-таки мати...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381330
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.11.2012
автор: Олена Іськова-Миклащук