Як закінчили жінки всі буденні справи,
То зібралися в кав’ярні ввечері на каву.
Та не так вже їм хотілось оту каву пити,
Як назріла вже потреба десь поговорити.
Ну, а тема всім відома: звісно, це чоловіки,
Ті, що є у них удома і, звичайно ж, «чужаки».
Бо чужий, бува, як скаже: «Голубонько мила!»,
Так у тебе за спиною виростають крила.
І слова його ласкаві,ввічливі і чемні,
А свій – гиркне, мов собака, аж у очах темно.
Чужий чисто поголений,завжди такий вдячний,
А до свого доторкнешся – як папір наждачний.
У чужого зуби в роті білі і рівненькі,
А у свого всі щербаті,ніби гриз обценьки.
Чужий ходить до спортзалу,гирі підіймає,
А свій впреться в телевізор або десь блукає.
Чужий в білих шкарпеточках, ніби лебідь, лине,
А як свій їх в хаті зніме,то все живе згине.
Від чужого завжди запах французьких парфумів,
А від свого тхне бензином і димом від гуми.
Чужий їде на «Лексусі» чи на «Мерседесі»,
А свій купить «Запорожця» старого в Одесі
І такий уже раденький, бо машину має,
Що вже навіть рідну жінку за гроші катає.
Чужий ходить у театри, водить в ресторани,
А свій лежить, наче боров, хропе на дивані.
Чужий жінці своїй любій щодня квіти носить,
А свій кожен день на пиво в неї грошей просить.
А в той час «свої» сиділи теж собі в пивнушці
І пивце там смакували вже по третій кружці.
Та вели й собі розмову тиху, наче річка,
Про жінок своїх сварливих і про їхні звички.
Ті жінки вже зіпсували геть усі їм нерви.
З молодесеньких дівчаток виростають стерви.
Своїм криком істеричним всіх вони дістали,
Бо не було дня й години, щоб вони мовчали.
Все не так: то грошей мало, то не вмієш жити,
То з дружками не водися,то кидай курити.
А ще – всяко обзивають, б’ють у хвору точку,
А себе й не помічають, що стали, як бочки.
Спробуй таку обійняти, то ціла проблема.
Ще й розпатлані і злючі, наче ті мегери.
І ні прати,ні зварити не вміють до діла.
Зовсім інше – коханочки, лебідоньки білі.
Зробить зачіску модненьку, підмалює очі,
Стріне тебе, поцілує, аж серце тріпоче.
Все блищить у неї в хаті,на плиті – котлети.
Та і в ліжку вона знає деякі секрети.
В неї посмішка, мов сонце, губи, як малина.
Вона вміє цінувати кохану людину.
Отакій подарувати хочеться всі квіти
І додому швидко мчати, щоб її любити.
Ну чому в чужім віконці завжди більше світла?
Коли б ми були з такими, то й самі б розквітли...
Отак вони поговорять,знімуть трохи втому
Та й плетуться тихесенько до себе додому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380738
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.11.2012
автор: Galina Udovychenko