Жив чоловік,що істину пізнав.
І сам перед собою вихвалявся.
Він щедрим був,добро бідним роздав,
Молився Богу,низенько вклонявся.
Таким лиш в рай,вони немов св'яті.
А він допомагає всім і досі.
А сам тримає скибочку в руці,
Вечері більшоі у Бога він не просить.
Допомагає всім він у селі,
Пораду дасть,кому потрібно-гроші.
Нічого не лишає він собі.
Для інших в Бога він здоров'я просить.
Такому в рай,такому лише в рай.
Він був щасливим,радує він Бога.
Коли помре-всміхнеться.Світ,прощай!
Тепер у мене в рай лише дорога.
Він істину пізнав,він був св'ятим,
Він в прокаженого мив рани як в Ісуса,
Для нього хворий,прокажений не чужий.
До нього не торкалася спокуса.
Він уявляв,що скаже Бог йому,
Бо не робив він помилок у світі.
-Дорогою до Бога лише йду.
Я знаю,вчинкам Бог буде радіти.
Вмер чоловік,що істину пізнав.
На похороні тисячі стояли.
Усім цим людям він допомагав.
І усі щиро так за ним ридали.
І чоловік,що істину пізнав
Став перед Богом.Руки склав,чекає.
А Бог йому:
-Чому не покохав?
Щастя найбільшого душа твоя не знає.
Ти засмутив мене найбільше всіх,
Бо не зробив щасливою ти жінку.
-Скажи-це гріх?
Та ні,це є не гріх.
Лиш вирвав щастя ти з життя сторінку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380163
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 25.11.2012
автор: Відочка Вансель