Заскрипіла хвіртка біля хати.
Тихо впали яблука в траву...
Вже нема кому їх підіймати.
Тільки вітер шепче: "Я живу".
Омертвіло пусткою навколо,
Тиша ріже душу без ножа.
Вже замкнулося прокляття коло,
Бо ніхто не знає де межа...
Де границя всім людським стражданням?
Де кордон жорстокості і зла?
Де кінець? Коли востаннє
Зникне і розвіється імла?!
Над голівкою маленької дитини,
Над сивинами байдужих вже старих...
Голод косить без усякої провини,
Без причин на те усіх.
Мов чума заполоняє душу,
Змором мучачи тіла.
Йде по трупах, горло душить
Тінь жорстокості і зла.
По селу гуляє вітер,
Тільки він іще живе.
Голод все старе вже витер
І прокляв усе нове!
Тихо стало коло хати...
Навіть пес не завива.
Вже не тужить гірко мати,
Як дитину сповива.
Вже не плаче та дитина,
Обірвалося життя...
Кров на руки материні...
Жах в очах і сум'яття.
Гріх безумства і розпуки,
Поруч мертве дитинча...
Заламала мати руки
І погасла мов свіча.
Крізь роки палає свічка
В пам'ять жертвам з небуття
В серці рана завжди вічна
Не піде у забуття!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380025
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.11.2012
автор: Ксенія Подільська