Я навіть смерть в обіймах вже тримала.
Дивлюсь-вона заснула на руках.
Та в неї я нічого не питала.
Я придивилась- рани на ногах.
По світу ходить втомлена,старенька.
Що відчуває,щось її болить?
Коли дитиночка ну зовсім ще маленька
Паде в її обійти,вічно спить.
Хіба їй легко в матері забрати,
Хіба їй легко розлучать усіх?
В лице ще молодих поцілувати.
І чути сльози,а не щирий сміх.
Та й спить.Так натомилась,ноги босі.
Та й сукня шита смутком.А коса
Уся в людських сльозах важких і досі.
Але робота в смерті є така.
А мені смішно.Бачу-відкриває
Смерть свої очі.Та й пита:
-Дурна?!
-Дурна,душа одне лиш відчуває,
Що мало так зробила.А могла.
-Хіба цей світ так легко покидаєш?!
Не будеш ти просити:залишай!
-Не хоче смутку рідних.Інше знаєш
Вже неважливо.Смерть тоді:
-Прощай.
Ти все зробила?
-Книг не написала.
І не сказала,що усіх люблю.
Я усмішку свою їй дарувала.
А сміхом рознесла лікарню всю.
Такі ось зустрічі мої.Я знаю,
Що вони дуже рідкі.Але є.
Я Богу дякую,що ще можливість маю,
І що душа і досі ще живе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379723
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.11.2012
автор: Відочка Вансель