Не раз казала бабця: - «Діти,
Святенький хлібчик бережіте,
Під ноги хліба не кидайте,
Його завжди ви поважайте».
І капали старечі сльози,
І серце билося в тривозі,
На стільчик сяде біля печі,
Розповідає нам малечі.
Як люди з голоду вмирали,
За що самі того не знали,
Села спустошені були,
Ох і зазнали всі біди.
Дітки на очах згасали,
У неньки хліба все благали,
А вона зморена, безсила,
Лободу в горщику варила.
Кропиву їли, лободу,
Не зупинили тим біду,
Смерть по селах йшла з косою.
Вкраїна вкрилася журбою.
Стогнала бідна Україна,
А в чім її була провина?
Перед ким дітки завинили?
Вони так хлібчика просили.
Просили хліба й помирали,
До неньки ручки простягали,
Над нею смерть також стояла,
Душа вже тіло покидала.
І знову бабця затужила,
Окрайчик хліба відломила.
Той хлібчик ніжно цілувала,
До свого серця пригортала.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379575
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 22.11.2012
автор: Антоніна Грицаюк