А їй вже – двадцять. Весело так, гарно.
Попереду багато є чого, кого…
Навчалася життю. І зовсім не бездарно
Роки її ішли. Палав снаги вогонь.
Пробралися так незамітно тридцять.
То й не оговталася – десять років – шасть!
Життя ще – квітка, так, як і годиться,
Коли круг тебе коло різнобарвних щасть.
Колись здавалося - як стукне сорок,
Вона, трухлява, вся розвалиться на пил.
Та з тридцяти ступила кілька кроків,
І ніби очі їй хтось враз відтак відкрив,
Що пів життя пройшло. Вона й не знала,
Як може бути: сорок років – лише мить.
Вона ж той час чомусь не цінувала
І вже почула, як щось вдалині гримить.
А п”ятдесят і шістдесят – не старість.
Ще весело. Та в попереку щось стріля.
Щодня шукає хоч маленьку радість –
Потішитися ( мо”, в останнє? ), як маля.
Вісімдесят. Сказати просто смішно,
Та ноги ледве носять. От прийшла біда.
Не хоче радощів шукати більше.
Якийсь вареник… А колись була – козак!
Ось їй вже дев”яносто. Прощавайте.
Давно вже чула – хтось косу свою гострить…
Тепер сидить десь на пухкенькій хмарці.
Внизу її подоба з мармуру стоїть.
І жити буде довго ця потвора.
За що? Вона ж – без пам”яті і без душі…
Хоч тисячі років пройдуть надворі.
І пролетять мільйони раз стрімкі стрижі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377884
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 15.11.2012
автор: Ліоліна