В неї, кажуть, усмішка згубна, але ніколи не пояснюють, як то насправді. Бо що таке «згубно усміхатися»? Наче рядки білих перлинок перегризли комусь горлянку! Але ж ні, вона не була хижачкою в традиційному сенсі цього слова: її вуста не знали присмаку крові, а щелепи ніколи не змикалися на чиїсь горлянці.
Але ж вона і убивця…
Кажуть, коли вона усміхається комусь, той втрачає не те що дар мови, а інстинкт самозбереження. Щоб то значило? Хижачка, вона знебарвлює індивідуальність жертви тим, що підносить його особливість. Так, поряд з нею він відчує себе унікальним, але трепетатиме перед легким порухом губ. Бо ці вуста, скривившись у зневажливій гримасі, здатні перегризти душу, а доброзичлива посмішка подарує надію.
В неї, кажуть, і сум незвичайний. От мовчить вона секундами чи днями – а щаслива. От говорить щасливо і невимушено – а в душі вмирає. А буває, що щезає взагалі, і то значить, що душа її налита свинцем. Люди шукають собі щасливих, з ким легко і невимушено, хто не обтяжує інших своїм болем, а її хочуть бачити понівеченою, пригорнути, врятувати, аби вона докорінно не щезла. Бо щось у цьому горі привабливого, воно не відштовхує, у нім нема ні слів, ні сліз. І здається, доля вклала її на лопатки, а поруч з її гордо піднятою постаттю все одно почуваєшся рабом, бо і в печалі вона царює, і не падає з голови її корона, яка, певно, досягла розмірів Кох-і-нуру, а, поза як, закохані сліпці її не помічають, чи навпаки, начищають до блиску і знімають, щоб не сильно обтяжувала її.
Скільки душ погубила вона тим усміхом, коли ним, наче білим ліхтарем, висвітлювала собі шлях у найпотаємніші глибини сутності серця жертви? Напевно, не злічити. Когось, бува, рикошетом, когось – ненароком, а когось – бо так треба. А чи любила вона сама? Чи ранив її хтось у самісіньке серце?
Певно, любила. А тоді вже стала хижачкою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377584
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.11.2012
автор: Likera