Тихе осіннє листя шепотіло під ногами про те, що уже пізня осінь, а ми – люди – ще й досі насолоджуємося літнім теплом. І за таку райську насолоду повинні дякувати Богу.
Давненько такого не було, щоб пізній листопад узявся за переписку з мрійливою весною. І ця, відповідаючи на листи старого ловеласа, разом з ними присилала йому пригорщі тепла та сонця. А цей щедро роздавав їх людям.
Парк. Люблю його за свою юність. Біля однієї з лавочок товпився гурт студентів. На іншій – обнімалася молода пара. Вони милувалися одне одним, грайливо усміхались і думали про те, що таких днів у їх житті ще сила силенна, що все у них попереду, і нема чого турбуватись, і спішити теж нема куди.
Трохи далі сиділо три молоді матусі з дитячими колясками, в яких тихенько сопіли маленькі карапузи. Щасливі! Вони уві сні усміхались своїм матусям, осінньому сонечку і разом з тим цілому світу.
На гойдалках – дві дівчинки-красунечки сперечались про те, в кого кращі черевички. Дві студентки читали конспекти з якогось зовсім нецікавого предмету, намагаючись швидше засвоїти матеріал. Напевно, готувались до модуля. До них підійшли два юнаки. Вони, звичайно, були цікавішими за ці конспекти. Життя! Знайомство!
І тільки старенькі бабусі та дідусі принишкли на лавочках і кожен з них думав… про своє життя, про минулі літа, про далеку молодість і невеселу старість. А дехто з них думав про те, що, можливо, ця прекрасна осінь вже остання…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376969
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.11.2012
автор: Наталія Ярема