Я сиділа на підвіконні і ніяк не могла збагнути «Чому саме вона опинилася на цій грані?» Ця межа завжди мене лякала, бо не було в ній чіткої відповіді, не було розуміння того, що цей сонячний ранок може бути останнім. Спочатку я вдивлялася в мереживо сонячного проміння, яке мерехтіло на склі вікна, уважно слідкувала за хворими, які після полуденної спеки вийшли прогулятися, насолоджувалася цвітом дерев, що розносили свій п’янкий аромат. Але знову і знову поверталася до власних думок. Так, не до її роздумів, тому що наразі мозок був відключений, перепочивав…
Згадую як колись давно, не знаю навіть у якому вимірі, я так само відчувала на собі цю грань. Тільки тоді я була мрією цілого племені. Коли мисливці пішли на полювання, я залишилася в помешканні. Як раптом пролунав різкий, болючий крик, який мене насторожив. Я миттю вибігла надвір і знову почувся приглушений крик зі сторони лісу. Недалеко на галявині я помітила дівчину з пораненою ногою. Це вкотре полювання хижака. От тоді я і почала боротися за її життя. Вона мріяла про порятунок, про щастя. А що ж мені залишалося робити? Я була завжди поряд, відчувала її тривожне дихання, нестерпну біль та постійне звернення до богів.
Людина справді дивне створіння. Адже починає берегти своє існування під час тривоги. У небезпеці вона згадує рідних, друзів, здіймає руки до небес та благає про життя. Мені важко визнавати істину того, що люди вірять в мене, а я часто змушена залишати їх. Таке в мене покликання. Просто вище за мене є інші сили, вони керують моїм розумінням, моїми бажаннями. Я позбавлена можливості мріяти, а це означає позбавлена емоцій та певного світобачення. Сама дарую це прекрасне відчуття і не можу зрозуміти як воно – мріяти: летіти у власні думки, чути тільки свій внутрішній голос і на мить залишати нецікаву буденність.
І зараз дивлячись на цю безпорадну, збліднілу дівчину я розумію, що хочу дати їй можливість помріяти. Вона з’явилася в лікарні тиждень тому, весь час лікарі перевіряли її стан здоров’я. люди в білому постійно снували в палаті, обстежуючи дівчину. Її звали Веронікою. Таке різнобарвне, чудове ім’я…….
Одного ранку лікар завітав до палати, сів поспішно на стілець, що біля ліжка та й почав діалог.
- Ви нажаль звернулися надто пізно, – сказав лікар, одягнувши на ніс окуляри.
- Але ж мене нічого не турбувало, – відповіла посміхаючись Ніка.
- Вероніко! Ви така ще молода, що навіть ба я не знаю як правильно сказати, – насупивши густі брови, пояснив лікар.
- Кажіть як є, – все ще посміхаючись промовила дівчина.
- У вас рак легенів. – Гірко заявив він.
- Скільки?- без зайвих емоцій запитала життєрадісна пацієнтка.
- Я вас не зовсім зрозумів, – прошепотів він.
- Я просто бажаю знати скільки часу мені залишилося жити на цій квітучій, коханій землі,– спокійно відповіла Вероніка.
- Але ж вам боляче я не хочу про це говорити, – знову нахмурившись сказав лікар.
- Так треба. Для мене це важливо, – прибравши зі своїх уст посмішку, промовила дівчина.
- Ну… тоді скажу вам так, що з цим захворюванням живуть два тижні. Але потрібно враховувати особ….
- Все досить. Я вам лікар дуже вдячна, - перебила лікаря Ніка.
- Що я можу для вас зробити? – запитав споглядаючи лікар.
- Просто залишіть мене одну. Я хочу помріяти… - тихо проговорила дівчина.
- Так звичайно. Вам потрібно відпочивати, ви краще поспіть хоч з годинку, –ніби благаючи, промовив лікар.
- Добре я буду слухняною, – сказала поволі Ніка.
І в цю хвилину лікар вийшов, залишивши нас вдвох. Я зашарілася і не знала, що робити. Така життєрадісна, весела Вероніка тепер на межі. На цій самій проклятій, ненависній межі. Невже вона помре? Ні, ні….. Н-і-і-і. так не може бути. Я хочу бути мрією щасливої людини. Чому я знову втрачаю поступово сподівання на краще?
Моїм роздумам завадили думки Ніки. Вона мріяла про море, яке захоплювало глибиною, барвами, безмежністю. Їй було добре зі мною. Вероніка уявляла тепле сонце, піщаний берег, великих білих альбатросів. І здавалося, що долинав шум морських хвиль до палати, заповнюючи свідомість. Ми ніби зливалися в одне ціле і все було довкола гармонійно. Ставали деякий симбіозом, відчували один одного. Мені подобалося за її проханням відображати вечірнє небо, захід гранатового сонця. А наразі я дивлюсь в її сумні, пусті очі. Все мовби почало перебувати в тумані. Переді мною розпливається весна, світло стає млявим, а Вероніка зникає. Ні, ні. Прошу тебе, помрій ще трошки. Але нічого не відбувається вона засинає і я змушена покоритися дівчині.
Відродилася я вже після голосів. То був голос дорогої Вероніки та ще хлопця.
- Степан, ти нічого не вдієш вже, – майже шепотала Ніка.
- Ні, так не можна. Я щось вигадаю, - тривожно гомонів хлопчина.
- Просто змирися з цим. Я хвора і тобі не потрібний зайвий тягар. Прошу тебе зрозумій, – промовила дівчина.
- Але ж я тебе кохаю і буду боротися за твоє життя. Ми будемо щасливі. Чуєш????? – запитав Степан.
- Якщо ти хочеш зробити мене щасливою, то просто подаруй картину з морем. – Замріяно сказала Ніка.
- З морем? – перепитав хлопець.
- Так, морський пейзаж. Я хочу чути цей шум моря, – все ще замріяно говорила дівчина.
- Добре. Звісно подарую. Але все одно буду говорити з лікарем. Тобі 18 і ти повинна жити! – враз закричав Степан.
- Ти в мене найкращий – усміхнувшись, промовила Вероніка.
Дівчина знову звернулася на мить до мене. Море, альбатроси…
- Ніка, дорогенька ти головне думай про щось хороше і їж вітаміни, які я тобі приніс. Вибач, але потрібно йти. – ніжно говорив хлопчина.
- Добре іди, дякую, що прийшов. – проговорила дівчина.
- Ех, мріє. Я так хочу побачити весну, що майорить за вікном – прошепотіла вона.
І я почула її благання. Подумки я собі уявляла як завтра вранці покажу їй цю неперевершену красу, що буяє первоцвітом за вікном.
- Мріє, залишися зі мною до ще одного квітучого ранку……. – тихо заговорила Ніка.
Всі турботливо кудись бігли. Хтось щось викрикував. Я гадала, що це наснився сон. Хотіла відкрити очі, але кроки які лунали з від усіх сторін віддалялися, а потім звучали дивними словосполученнями речення, шепіт і якась тривога у серці не давала мені спокою. І зробивши над собою деякі зусилля, все ж таки я відкрила очі і побачила, що немає Ніки. Невже вона пішла на процедури? Але чому раніше? Я ж їй хочу подарувати цю мить. Та де ж вона поділася?
- Що? Що ви сказали? Все ж було добре. Я приніс їй картину. Де вона? Покажіть мені кохану Вероніку, – закричав нервово Степан.
- Нажаль, це правда Ніка сьогодні вранці померла, - сказав лікар.
І тоді все попливло в очах хлопчини. Світ перевернувся, життя стало непотрібне та жалюгідне.
- Ніка ти почуєш шум моря. Ніка ми будемо разом. Обіцяю ти побачиш весну, – ніби у гарячці говорив нещасний Степан.
Я сиділа на підвіконні, вперше на очах з’явилися сльози. Але ж там зверху не дозволяють плакати та тужити за цими дивними створіннями. Померла дівчина і межа зірвалася, перехилилася в якесь гидке болото. Біль вразила все моє тіло і до останнього не відпускала його, жалила кожну клітину, виривала на зовні ридання та незрозумілі слова. Сум, який закодував здавалося на вічність всі мої думки тепер навіть не відлунювався для того аби хоча б спробувати вибачитися. Хоча для мене зараз були неважливі оті дурнуваті, безглузді вибачення. І зовсім не хвилювало моє серце як тепер живе за вікном весна. Ця жахлива весна принесла розпач і розірвала на атоми мою свідомість, мою щиру любов до цієї прекрасної дівчини. Та невже? Невже? Як тепер дивитись на цю бездушну весну та поглядом ловити проміння? Як??????
Тиша. Весна. Мабуть, після довгих тисячоліть вона готова підкоритися вищим силам.
Ми разом споглядали на це дивовижне море, яке віяло до нас своїми ароматами та звуками хвиль. Чайки літали настільки близько, що я змогла розгледіти їхні чудові невеликі крила, білосніжне пір’я, воно вкривало все тіло птаха та темні маленькі очі, які нагадували дві бусинки. Сонце вже заливало все небо яскраво червоними барвами, розсіювало свій останній блиск та ховалося за високими хвилями. Ми сиділи поруч, і я чула повільний стукіт її серця, який ніби наповнювався гармонією навколишнього дива. Нам подобалося знаходитися за цьому березі і відчувати насолоду від морської панорами. Це відчуття жило у моєму тілі і породжувало гарні емоції та враження. Я поглянула на свою постійну співрозмовницю і мене причарувала її спокійність, врівноваженість та певна безтурботність. Очі в неї були схожі на оте чудове море, виглядали вони безкрайніми та ледве відбивали переливи сонячного мерехтіння і аквамаринових візерунків на воді.
Завершивши власний цикл, вона стала жити поряд зі мною. Мрія і душа. Хто б міг подумати, що ми будемо ідеально підходити один одному та жити на одному диханні, за одними правилами. Хоча мабуть для нас не існує законів, ми чутливі до обставин, які часто не мають рамок чи будь яких обмежень. Ми просто поглинули дивовижну атмосферу, піддалися впливам природи.
Біля нас на розжареному від сонця піску - лежала картина. Та сама картина з виглядом на море і тепер ми вдвох відчували всю могутність та велич неповторного небокраю, замріяного моря. Як важливо просто вірити і дочекатися нового тисячоліття, в якому бовваніє надія на краще та шлях в майбутнє. Хочеться забути минуле і жити на повну, залишитися на березі моря і відчувати таке знайоме дихання рідної дівчини.
Ми закрили очі і поринули у власні думки, полетіли на мить в інший вимір……
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376839
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.11.2012
автор: Линска