Ця історія розпочалася одного літнього дня у загубленому лісі. Панувала тиша і спокій. Туман обкутав землю, роса бриніла на листочках трави і дерев…поступово ліс прокидався від нічного сну. Ожили квіти і їхні пахощі підхопив теплий вітерець і поніс їх в сторону міста.
Найпрекрасніша квітка, лілія простягнулась до раннього сонця. Її вишуканою красою і приємним запахом милувались всі жителі.
- Яка ти ніжна принцесо. – промовила троянда.
Вона захотіла доторкнутись своїми колючими шипами до білої лілії.
- Не торкайся, благаю тебе! Я занадто витончена. – сказала лісова красуня.
Троянда одразу відступила, бо не хотіла пошкодити квітку.
Коли повітря стало м’яким, лагідним і теплим, то барвінок зацвів. Дуб мовчав, здавалось він слухає щебет птахів і милується красотою квітів.
- Ти чула вчорашню новину? - запитала троянда.
Білі пелюстки лілії затремтіли, ніби від хвилювання.
- Я знаю, що люди осушили нашу річку. – відповіла сумним голоском квітка – Сьогодні мені роса розказала.
- Всі дуже схвильовані! Але більшої шкоди завдали у східній частині лісу. Там зрубують дерева: берези-Берегині, стародавні дуби, молоді клени, стрункі тополі. Все знищать!!!
Лілія тихо зітхнула.
- Це ж наш ліс! Ми повинні боротися за матінку природу.
Квіти були згідні з думкою красуні лісової.
День ішов до кінця. За годину зайде сонце і все потемніє.
Розмова між квітами не затихала. До їхньої бесіди долучився дуб, ворона і білка летюча. Всі вирішували проблеми лісу. Ворона спостерігала за людьми і розкрадала їхні коштовності. Білка в ночі перегризала проводи до електроприладів, якими робили шкоду.
Сонце зайшло і затихло все, тільки дуб думав про зорі, яких сьогодні не було видно.
З раннього ранку ворона розбудила лілію своїм криком.
- Вони вбили сокола і знищили кущ цілющої бузини. – страхітливим голосом сповістила ворона розмахуючи крилами біля квітки.
В її чорних очах виднілось, щось жахливе. Це була ярість і в одно час острах. Її пір’я зблискувало на сонці, переливалось різними відтінками чорного кольору.
- І що ти пропонуєш? – мовила квітка.
Здавалось ворона пробудила весь ліс своїм галасом.
- Відплату. – закаркала вона – Хочу помститись!
Ліс заворушився. Від диму, який з’явився в повітрі. А в далечині виднівся вогонь, який поширювався з неймовірною швидкістю.
Ворона зринула в повітря і полетіла подальше від небезпеки. Вона страшенно боялася залишатися на землі. Тварини втікали від вогню, тільки квіти і дерева були приречені на загибель. Лілія дивилась на паніку, яка панувала між тваринами. Маленькі лисички біжучи з лісу попадали в пастки, а дерева падали на траву і нерухомо завмирали. Зайчик поранившись все одно не зупиняв бігу. Чулось голосне ридання їжачихи, яка загубила своїх діток. Не тільки вона ридала…ревів весь ліс!
- Я що приречена на смерть? – запитала лілія.
Вона була в потрясінні від болю, яка панувала тут зараз. Ніхто не відповів на її питання. Тільки вітер обійняв її. Здавалась він любив її, захоплювався її красою, повагою і добротою.
- Ні, ні! Я не позволю, щоб з тобою щось трапилось. – говорив вітер.
- Ну тоді порятуй мене братику.
Вітер заворушився, закружляв у танці і розігнав вогонь від квітів. Але не зміг погасити його.
Ставало жаркіше і полум’я не відступало. Хоч і вітер розганяв його по різних сторонах. Багато тварин гинули в гарячих обіймах. Це було жахливо!!!
Пізніше вітер кудись зник і не повертався. Бідолашні квіти тремтіли і хилились до землі. Трава ставала жовтою і сухою після пожежі. Де-не-де її взагалі не залишилось, тільки гола земля і сухі гілочки дерев.
Сказала троянда:
- Нас усі покинули і треба в цьому змиритись…
Інша квітка закричала.
- Мовчи!!!
Лілія не слухала подружок. Вона дивилась, як зайчик біжить, а на його п’яти насуваються язики полум’я. А ось тепер зайчик лежав на землі і корчився від болю. Старий дуб простягнув свої гілки, але було вже запізно. Тваринку поглинула пекельна пожежа. Вогонь перейшов на дерева, які були занадто сухими і одразу спалахували. Вони не переставали боротися за життя.
В цю мить заплакало небо гіркими сльозами, сонце сховалось за чорну хмару і вітер почав витанцьовувати свій новий танок. Пожежа поступово погасала, а землю вкривав туман.
Ліс затих. Через декілька хвилин почувся голос вітру:
- Я зміг попросити в небес дощу і він погодився на це, якщо сонце зайде за чорну хмару. Але воно хотіло напитись роси, а по іншому відмовило б мені. Я сказав туману про це. Він був в захваті, що може сьогодні, ще раз обгорнути землю своєю імлою…
Вітер би говорив, ще довго-довго, але лілія вирішила спинити його.
- Ти говорив з сонцем?
- Ага. – ліниво відповів вітровій.
- І воно тебе послухало?
Вітер розганяв білосніжну млу, яка находила на квітки.
- А що не видно!
Квіти запищали тоненьким голоском:
- Помітно!!!
Вони були дуже вдячні.
- А ти молодець! – сказала лілія – Швидкий, як горобець!
Квіти радісно засміялись, навіть дуб усміхнувся.
- Я дуже швидкий!!! – повідомив вітер, розвіюючи прохолоду.
Сказали всі квіти:
- Ага.
Всі знали, що вітер прудкий і сміливий. Він їх порятував…
Більше не трапиться такої біди, бо вітер, небо, сонце, туман і дощ живуть дружно. Всі окрім одного гордого, ненависного і небезпечного вогню. Ліс в безпеці і завдячує й до сьогодні вітру.
Ось і цій історії кінець… happy end.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376780
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.11.2012
автор: Анна Джоунс