Тополя гола небо підпирає,
Зажурено хитає головою.
Вона ще літо тепле пам’ятає,
Спів пташок під зеленою габою.
Вона ще пам’ятає крик дитячий,
Торкання ніжне теплих рук малечі.
Сьогодні ж в її вітах вітер плаче,
Холодні хмари коси хижо чешуть.
Стоїть вона розгублена, понура.
Дрібним гіллям у небо заглядає.
Не вірить, що не вернеться зозуля,
Своїм «ку-ку» уже не привітає.
Ти не журись, тополенько, велична.
Ще осінь обігріє твої віти.
Потім піде, бо це для неї звично
Йти в листопаді, як у серпні літу.
Прийде красуня в білому кожусі,
Твоє гілля накриє ніжним пухом.
Заснеш, немов дитя біля матусі,
Поки птахи не збудять гойним рухом,
Весну принісши на змарнілих крилах
І сонцеві продзьобавши стежину
Нести тепло на золотистих вилах
На землю і на тебе, тополино!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376460
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 08.11.2012
автор: Крилата (Любов Пікас)