Колись дивився я на двір,
Там лаяв дико лютий звір.
Господаря він свого кляв,
Як ставляться до нього знав.
Собака скаржився на долю.
На свою вигадану волю.
Господарю він вік служив.
І кращого він заслужив!
А так нічого він не має,
І долю днями проклинає!
Так ось, все лає він, та й лає.
Господаря він підганяє
Щоб той його нагодував,
М’ясця хоча б шматочок дав.
Або хоча б у світ пустив,
Можливо б там хтось приютив.
До хати теплої забрав.
Можливо б там добра пізнав!
А так стоїть собака, мерзне.
Вже з цього світу скоро щезне!
Коли я бачу вийшов пан!
В руці тримає він стакан!
Таку вже пику він від’їв,
Неначе за п’ятьох він їв!
Він кинув кістку тій собаці,
За всі роки тієї праці!
Собака кістку ту впіймав,
До неї з жадністю припав!
А пан сміючись все стояв,
І бражку тихо попивав!
Коли я бачив цю картину,
Вбачав у ній свою країну!
Де люди роблять у весь вік,
І все чекають з року в рік!
Що ось почнемо краще жити,
Почне володар нас любити!
А цей володар з нас сміється,
І свого, як завжди, доб’ється.
Він грошики із нас стягає,
І все що хоче в світі має!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376356
Рубрика: Байка
дата надходження 08.11.2012
автор: Владислав Похилый