Почав накрапати дощ. Знову сліпий.
Вікторія «писала» «лист». Писала листи, акуратно вирізаючи літери манікюрними ножицями з пелюсток засушених троянд… Вона обіцяла Йому, що коли засохне кохання, вона буде творити… А що саме, та з чого ще не знала. От тепер і творила. Вся кімната її була обсипана тими залишками пелюсток, що залишались. Сама дівчина була в тих краплиночках минулого щастя схожа на свою грушу за вікном, яку обсипало малими краплями дощу, які на сонці ясніли веселкою…
Ночами вона плакала за тим, чого не вернути… Або ж вернути, але якщо у неї вистачить сил, а сил у неї вдоволь, щоб повернутись до нього, сказати слова, щоб Іва пробачив. Цілими днями Вона писала такі листи, в які переливала свою ніжність, яку витягувала з тої, ким була, з минулої себе… Ті почуття їй були потрібні, бо кохання, як чаша шоколаду: якщо зробив ковток, спробував цей неповторний солодко-гіркий смак, важко зупинитись… Або як солона вода: чим більше п’єш, тим жагучіше хочеться…
Їй бракувало Його… Хотіла притулитись до шовково-гумових щік. Любила цілувати ті щоки, бо торкаючись їх вустами, відчувала ніжну теплоту і м’якість… Такі рідні… Такі її, як і він сам… Зараз згодна віддати все, крім здоров’я батьків, тільки б потерти його майже лису голову, з коротким-коротким, не шорстким, а м’яким волоссям, яке лоскотало долоні… За його сміх… Раніше дзвінкий та різкий, майже істеричний, він, протягом їх любові, змінювався на чудне та миле, майже дитяче: «га-га-га»…
В ньому все таке рідне їй…
Очі… Зелено-блакитні, трішки мутні, через деякий препарат, відомий в народі як «трам», який він кинув заради неї, як тільки познайомились(за рік до того, як почали зустрічатись). Вже тоді вона хлопцю дуже подобалась. Тоді вони не зустрічались, хоч і бачили непереборну симпатію один в одного в очах, через те, що Він не хотів… зробити боляче, адже тоді Дівчина була зовсім юною… Вважав, що ще натерпиться в житті, і не хотів собою прискорювати це, бо знав ЩО він за людина… Але в непереборній симпатії до неї, ночами, будучи не тверезим, перелазив через паркан, і клав їй на підвіконня, через відкрите вікно, тюльпани… От вона тепер і згадувала, як він через півроку їх любові випадково промовився що щось знає проце, і тоді три дні вона допитувалась, і на четвертий добилась свого…
І згадала свою смс:
«Мы друг друга перестали понимать. Я изменилась. Ты изменился. У меня нет сил строить все заново… И чувства… Они не горят, а тлеют в моем сердце. Да. Будет больно обоим… «Привязанность измеряется болью прощания. Любовь – мерой прощения». Ты мне простишь. Боль будем терпеть, залечивать случайными знакомствами, алкоголем, шумными, весёлыми компаниями… Боль переживем вместе в душе друг у друга, прося Бога забыть быстрее…
Тебя не смогу простить, все эти обиды… Ведь люблю уже не так… Да и люблю ли вообще..? Может я путаю это чувство с привычкой..?
ПРОСТИ МЕНЯ!!!
Нам надо расстаться.
Друзьями, если захочешь, можем остаться. Всегда, в любой ситуации готова тебя поддержать.
Ты навсегда в моей душе…»
Кохала вона його, чи ні..? Так… Але була вибагливою, потребувала шаленої самовіддачі, безмежної довіри, найглибшої відкритості. Навіть не Віка, а її душа…
Він давав їй це, роблячи найщасливішою в світі… І сам був щасливий. Та і слово «щасливий» не відкриє повністю цього почуття. Він – любив. Кохав, мов Бог чесну людину. Кохав без меж і просторів…
Але в деякий момент перестав давати те,що було… Це була доля секунди для життя… І вона встигла зрозуміти, що шлунок її повний… Приходе час, або межа, коли відчуваєш пересичення… Ти ситий, вже немає потреби, цієї жадібності… Набридає, або шлунок наповнюється надміру… Потемніло. Життя іноді виключає світло, щоб додати нам досвіду. Це як тренування пам’яті та навиків – прочитав, і розказуй не підглядаючи. Такі собі контрольні, тематичні…
Івова чаша зі щастям загубила її вуста, а в неї не було, на той період життя, сили, щоб вмикати те світло, як робила раніше… Це була серцевина кінця…
…Через півроку Іва і Вікторія випадково зустрілись на дні народженні спільного знайомого. Обоє випили. Вийшли поговорити. Хлопець говорив з довгими паузами. Неначе чекаючи поки мине біль в горлі, що заважав говорити… «Не можу тебе забути… Не можу відпустити…» Казав, що хоче бути з нею, хоча б просто поряд, щоб чути її голос, ловити золоті відблиски волосся під сонцем… Щоб гукати: «Віко…», і вона на яву, не в снах, поверталась до нього… Щоб ловити її погляд, її очі… Зелено-карі, з довгими віями. Коли нафарбувати їх, вони впирались в шкіру під лінією брів…
Стали друзями. Найкращими друзями. Вона любила Іву як людину, як друга. У неї було багато хлопців. Не ревнував, бо прощав, адже любив по-справжньому. Якщо кидали її – він допомагав забути. Вона – говорив, що так і треба, якщо відчула потребу. З навчанням допомагав, особливо з історією та географією. Що міг, те робив для неї… Що мав, то готовий був віддати їй. Віддав би останній подих, останню краплину крові…
Не один раз Вікторія знаходила йому дівчину… Як ті дівчата не упадали за ним, як тільки не намагались закохати… Якщо уже і починав зустрічатись, то не міг і насильно, і за проханнями Вічки не міг покохати… Не міг… Любив лиш одну…
…Через 6 років їх дивної дружби, коли їй минуло 22, йому 29, Вона прийшла до нього додому. Відкривши двері ключем, що дав їй на випадок, якщо вона буде надто нетверезою, аби повернутись до гуртожитку, або щось таке. Зайшла до його кімнати, де він сидів за комп’ютером. Як завжди сам. Обняла його півлису голову, потерла її, лоскотячи долоні… Підняла обличчя до себе, взявши за теплі та м’які гумові щоки. Глянула в блакитно-зелені очі, мутний слід в яких майже стерся, і в них тепер було видно тільки безмежне добро і любов до неї… Таке чисте і ясне, мов поля жита, галявини в лісах…Щось неймовірно велике, мов сам Господь… Мов води в озерах мільярди років тому… В тих очах була Едемівська чистота та справжність душі, вистраждана Любов’ю… Вона притулила Його до серця, яке калатало, мов у останні хвилини життя… І сказала, як 7 років тому: «Будь навсегда!»
Більше Вона не жила в гуртожитку…
А через півроку вони, найщасливіші в світі, цілували одне одного з ангельською ніжністю під гуки слів: «Гірко!»
Любов – це дух… Що приходить сам собою, і зникає, залишаючи, майже наркотичну завісімость… Але майже завжди воно лишається в тому, з чим прийшло… В його глибинах…
Любов – це світло… Не забувайте, що світло і засліплює, і лишає рубці після опіків… А у наш час і опромінює, роблячи з людини живого мерця… спустошуючи, вбиваючи з середини… Коли зникає це світло, стає страшно… Мов ти помер… мов світ закінчив своє існування.
Цей дух тримає на своїх плечах всю Планету, бо якби жодна людина не любила природу, природи б уже давно не було…
Любов – це інстинкт виживання: якщо тебе хтось полюбить, то буде оберігати та розраджувати в тяжкі хвилини…
Але скільки душ на землі, стільки й проявів любові. Скільки голів на землі, стільки й розумінь та зн
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374153
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.10.2012
автор: Vika_Malceva