«Мене будить яскраве сонячне проміння, відкриваю очі.Що це за кімната?Я тут ніколи не була, хоча вона здається мені до болю знайомою.Оглядаюсь, все тут я бачила, і книжкова полиця, яка займає всю ліву частину кімнати, і письмовий стіл з різним шкільним приладдям.І тут я відчуваю запах смаженого тосту з беконом, збігаю вниз сходами, не знаючи навіщо.Влітаю в кухню, за столом сидить моя молодша сестричка, усміхається до батьків, чи це не мої батьки?
- Доброго ранку, донечко.Щось ти сьогодні довго. – каже, мама, цілуючи мене в щоку.Мама, тато, це справді вони, як я за ними скучала»
І тут мене накриває холодною льодяною хвилею.Зникають батьки, сестра, кухня, і я опиняюсь в сірій величезній кімнаті.Наді мною стоїть черниця, з пустим відром і руках, як та чорна мара.
- Та скільки можна?!Всі дівчатка вже давно на заняттях!Бігом одягайся і йди на літературу!Після уроків – до мене в кабінет, будеш відбувати покарання.
І йде, а я одягаюсь, і зі слізьми на очах біжу в клас, це всього лише сон, батьки померли.
Підбігаючи до дверей чую, як Моллі читає Євангеліє від Луки.
Витираю мокрі від сліз очі, і тремтячою від страху рукою стукаю у двері і заходжу в клас.Всі голови повернуті до мене.
- Сідай, сподіваюсь сестра Агна придумає тобі відповідне покарання.Проспати урок, нечувано.Треба ще й черговій сестрі дати на горіхи, за те що не побачила, що ти ще спиш.
Хіба так важко прокинутися вранці, заради служіння Господові?
- Вибачте, сестро Ліадан.Таке більше не повториться.Обіцяю – на диво спокійним голосом кажу я, і сідаю за парту опустивши голову.
Весь урок ми читали Біблію, як завжди.Хіба це література?А як же книги Достоєвського, Шекспіра, Гете, Шиллера та інших світових класиків?Всі так думали, але ніхто ніколи не піднімав цю тему, всі бояться сестер.Тільки-но я піднімала очі, мене так і свердлив льодяний погляд черниці.
Цікаво, звідки у них така ненависть до дітей.Адже ми у дитячому будинку при монастирі, при храмі Господа.Інодні я думаю, що наші сестри колись були тюремними наглядачками, а я й справді, чому не так?Поводятсья з нами, як з якимись злочинцями чи маніяками, б'ють, карають при кожній нагоді.А коли хтось вже аж занадто випробовує їхнє терпіння – відводять до отця Мейтиу.Коли нас із сестрою привезли до монастиря, він здався мені дуже добрим, але коли дівчата, проходять в нього покарання, вони виходять, бліді, налякані, ніби привида побачили,тому всі бояться потрапити до нього.
Після уроків – обід, яка ж я голодна, не снідала.Закінчивши обідню молитву ми сіли за стіл.Тут було щось схоже на суп, скибка черствого сірого хліба і скялнка води.Їжа була просто жахлива, але ми зїдали все до останньої крихти, їжа все ж таки.Ти або їж, або залишаєшся голодним.
Обід закінчився, пора йти до сестри, я вся тіпаюся від страху.Одного разу мені стало погано – я наблювала на стіл, сестри змусили мене їсти власну рвоту, а після відправили до сестри Агни, тільки-но я зайшла в кабінет вона почала мене бити своєю тростиною, від нестерпного болю я знепритомніла, а коли отямилася, вона почала бити мене знову.
Я вийшла зі столу і зібралася йти до сестри, як тут мене зупинила сестра Рейчл і сказала, що з сьогоднішнього дня я буду ходити на додаткові роботи, це і є моє покарання.В мене, чесно кажучи, аж камінь з душі злетів, коли я почула ці слова.Краще я буду драїти підлогу чи мити туалети, а ніж переживу її «тростину».
To be continued.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373990
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.10.2012
автор: Марьяна Капранова