Не плач, прощаючись навіки з тим,
Що вже пішло в минуле, на віки.
Бо сльози – то вода, а сум – лиш дим,
Ще не збережений нічим, ніким.
І втомишся нести крізь глупу ніч
Огарок свічі, що недогоріла
В твоїх руках. І холод рідких стріч
Не розтопила, бо не мала сили.
Не мала сили сонця, щоб долонь,
Застиглих в камінь, розрівняти страх.
Хоча недавно ще палав вогонь,
Згубивсь у недосяжних десь світах.
Не плач. І прожени старий той сон.
І відпусти. Чекати див не варто.
Чи ж Місяць з сонцем сяють в унісон?
А зорі полохливі ось на варті, -
І світять із минулого, з віків…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372758
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.10.2012
автор: Ліоліна