Седить Господь десь високо на небі
І дивиться на нас – ми дрібненькі такі
По бажанню всім дає і по потребі,
А ми хвалити Бога ніякі мастаки.
Не вміємо цінити, що дається Вищим,
Не хочемо любити свою мить і час
Красу земну паплюжимо і нищим
І плаче Бог на хмарці, дивлячись на нас.
Живем, ростем, старіємо й не знаєм,
Що смерть ввесь час чатує за плечем
Не усвідомлюєм, що ходимо по лезу, понад краєм
І совість наша замкнута невидимим ключем.
Закутані серця в залізні пута
І голова закручена у вирії життя
Ми знаємо – кончина наша неминуча,
Чого ж не падаєм в поклонах каяття?
Ми робим те, чого робить не смієм
І нашим прогріхам нема початку і кінця
Інакше жити не навчилися, не вмієм
І ждемо ми від Бога лаврового вінця.
Подумай, ти помреш, душа ж твоя нетлінна
Тож схаменись, не дай її в гріху втопить
Карає Бог до сьомого коліна,
Хто любить Бога, до тисячного роду
Він рід благословить.
2007
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372007
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.10.2012
автор: temapk