Епізод третій.
Протяглий зойк Ольги був таким тихим, що і не звернув на нього увагу. Ще й надто глухим, щоб його почути – обличчя Ольги вткнулось у подушку. А мені так добре, і власні стогони були вартіснішими уваги ніж чиїсь інші. Тільки коли задоволення почало вихлюпуватись з мене, а його сліди з Ольги, то тільки тоді до мене долинули її стогони. Тут же все припинив і ліг поруч Ольги.
"Що трапилось, маленька? Щось трапилось?" – її зойки не на жарт схвилювали, і занепокоїли. – "Боляче! Ти зробив мені боляче! – це було дивно чути, це була одна з моїх улюблених фантазій, і досі Ольга, як завжди, до цього поставилась байдуже і холодно. – Твої розміри мене погублять!" – своїми розмірами досі я пишався, досі Ольга не робила зауважень, я ж завжди намагався бути обережним. А потім до мене дійшло – через біль до неї повертаються відчуття. Захопившись я забув про обережність, тим самим зробивши їй боляче... але ж і раніш я забувався. Виходить, мої припущення вірні. – "Так це ж чудово, маленька моя!" – від радості я був готовий плакати. – "Що ж тут чудового, я довго сісти на байк не зможу!" – глухо відповіла Ольга ховаючи обличчя від моїх поцілунків. – "До тебе вертається чутливість, можливо через біль, але це так." – після чого Ольга і собі усміхнулась, але не відходячи від своєї звичної манери – холодно констатутючи цей факт.
За майже місяць прложивання в Ольги, трохи освоївся. В мене появились улюблені місця, де міг довго сидіти за книжкою, чи дивлячись кіно. Це були крісла в вітальні та робочій кімнаті Ольги, помітивши це вона не переставляла їх на інші місця під час прибирання, і не сідала в них коли я був дома. Трохи осовївшись з новітнім комп'ютером міг годинами грати в стратегію, знаючи, що Ольга не буде ображатись, що не приділяю їй належної уваги. Вона могла сидячи за книжкою, кількома словами виправити ситуацію в яку попадав під час гри, або сісти поруч і покласти голову на плече, а руку на стегно. Подібні прояви уваги були не частими, ще рідше вона проявляла своє захоплення мною чи своє бажання; бували моменти коли вона сідала під столом, ніби грала в свою дитячу гру, мимовільним учасником якої ставав я сам.
Місяць закінчувався. У мене з'явились нові клопоти. Скоро мала приїхати мати Ольги, і вже четвертий місяць я нічого не написав, зависло питання про відсилку повісті в редакцію видавництва міста Харків, а підняти питання в допомозі Ольги, все ніяк не вистачало сміливості.
Свіжа після душу Ольга лягла поруч, інколи наші любощі залишали на тілі Ольги сліди, які доводилось змивати під душем. Прохолода її тіла і прилив ніжності до неї в якому притис до себе, поклав її голову собі на плече. Обоє запалили. Вечір неділі, завтра понеділок, на роботу, і вперше нема побоювання, що понеділок принесе мені якійсь неприємності.
"Дзвонила мати, завтра вона буде в Києві, ми маємо її зустріти на вокзалі. Потяг прибуває рівно в вісімнадцять годин, тобі не доведеться відпрошуватись." – Холодно мовила Ольга, і це було ніби відповідь на мої блаженні думки про понеділок. Думка про реакцію її матері про майбутнього затя – вантажника, з новою силою почала мене хвилювати, я думав, що в мене є ще кілька днів. Ольга ніби відчула переміну в моєму настрої: - "Тебе знову щось хвилює? Ти забув, я добре відчуваю твій настрой, особливо коли ти чимось стривожений чи схвильований. Мені болісно від цього." – "Твоя мати, як вона на мене відреагує?" – "Не хвилюйся, я розказала їй про тебе, ви найдете спільну мову, для неї головне, що я не сама, а погана людина не може бути поруч зі мною. Це не мої слова, а її власні. Ти більш її вразиш, коли будеш галантним кавалером, і подаруєш їй квіти. Вона любить жовті хризантеми. – це була рекомендація дана холодним тоном, в стилі Ольги. Та до цього я вже звик. – Тебе ще щось хвилює, це щось потаємне, дороге для тебе. Ти думаєш про цю справу так же часто як і про мене." – Ольга повернулась на живіт, в її погляді було тільки холодне вивчення, як вчений – препаратор вивчає через мікроскоп розріз по живій жабі. І тоді я наважився розказати Ользі про своє давнє захоплення, частину мого життя. – "Дуже давно я почав писати фантастику, спочатку це була як забавка, а потім ... потім це переросло в необхідність. Саме там, у власних видуманих світах, я знайшов вірних друзів, коханих жінок і вмів бути другом та вмів кохати. Я пишу давно, з четвертого класу, але тільки зараз це почало набувати іншого сенсу. В Марії з'явилась можливість видати один з моїх романів, необхідно тільки перегнати його з дискети на диск, відділивши від ще одного, зробити редаування. Ти могла б це зробити?" – "Ти хочеш, щоб я перечитала твій роман, виправила помилки і відправила в редакцію по електронній пошті?" – "Це мінімальна допомога в моїй творчості, на яку я можу розраховувати від тебе." – навчений неуважністю першої дружини, вже не міг надіятись на допомогу, а надлишкова уважність другої дружини навчила – не можна довіряти саме цінне, можна й помилитись. – "Що ще тебе хвилює? Я завтра ж, поки ти будеш на роботі, заберу дискети і візьмусь за читання. Думаю за кілька днів зроблю все необхідне. Що ще від мене вимагається, щоб ти був цілковито спокійний?" – "Чому тебе хвилює мій спокій?" – "Коли твої думки стають розсіяними, ти віддалаєшся від мене, і мені стає від цього боляче." – "Ти почуваєшся більш комфортніш коли всі мої помисли спрямовані лиш на тебе? І ти будеш робити все, щоб мене обминали всі хвилювання? Але ж це не можливо!" – "Можливо! Поки це мені вдається, у тебе мало вимог до спокійного життя." – Тут Оля була цілковито права, у мене й справді скромні вимоги та потреби, щоб почувати себе більш ніж комфортно, і дівчині вдалось оточити мене тою увагою і турботою, щоб почувався себе затишно, навіть, з постійним відчуттям холоду та байдужості від самої Ольги. Але, мій спокій це запорука спокою Ольги, досі я з подібним не зтикався; раніш було навпаки – я піклувався, щоб людині поруч зі мною було добре та затишно. – "Ти говорила, що закінчила школу з золотою медаллю, кількість прочитаних тобою книжок, свідчить, що ти знаєш не тільки шкільний курс предметів. І тому могла б мені допомагати у створені сюжетних фонів до моїх романів, і допомагати в створені наукового підґрунтя в моїх сюжетах. Вже не говорю про редагування написаного, я ж закінчив школу на трійки, і пишу фактично без грамотно." – В словах Ольги не було жодної емоції, коли вона просто відповіла: - "Так, я зможу тобі допомагати. Завтра ж підготую тобі робоче місце, і знайду час, щоб вислухати всі твої нові задумки." – "Дякую, маленька, ти не можеш уявити який я радий." – щоб якось показати свою вдячність, вткнувся головою їй в плече
Весь день з машин де я гримів роклою, вигружаючи товар, можна було почути мій спів; в навушниках грав Висоцький. Ольга перечистила пам'ять флаш – карти мого телефону, і закачала диск пісень Висоцького. Два гігабайта, і майже півтора це пісні улюбленого барда. Колеги по роботі вже не звертали уваги на мої диватцтва, тільки Вітька знервовано усміхався – йому не подобався мій голос, але зробити нічого не міг.
Ольга вже чекала в машині, коли я тільки біг митись після роботи, на мені все було мокрим від поту, а мені не хотілось предстати на очі майбутній тещі з запахом поту. Не дивлячись на затори на дорогах, Ольга вела машину у звичному для себе стилі – агресивно і нахабно; з відкритого вікна машини, в знущання над невдахами – шоферами, що лишались за нами, линув хриплий голос Висоцького.
Ми були на платформі, коли оголосили про прибуття потягу з Кракова. Висадка пасажирів з першого вагону, ми стали саме там де потрібно. Поки потяг зупинявся, ще раз критично оглянув себе – вичищені "берци", чорні джинси, чорна футболка з картинкою альбому "Арії", "косуха" блистить, волосся чисте і затягнуте в кінський хвіст – і лишився задоволений. Ольга досягнула свого, я пишався своїм виглядом і тому менш сутулився; досягнення дівчини були не тільки в цьому. Вдалий підбір харчування, і я прибавив у вазі, вже не був таким худим, помітив нарощування мазового каркасу.
А от і мати Ольги. Молода жінка помахала з вікна, за кілька хвилин показалась в тамбурі. Нахабно розсунувши зустрічаючих, проштовхався до східець. Одною рукою прийняв баули, потім допоміг зійти на платформу. Галантно вклонився і подав квіти. – "З приїздом, Марія Степанівна." – "Дакую, а ви Полковник, про якого так багато розказувала Ольга." – "Моя скромна персона не заслуговує, щоб про неї багато говорили." – "Не скажіть, людина, яка викликала усмішку на устах Ольги, завжди буде варта моєї уваги." – відповіла Марія Степанівна. Ольга і справді легко усміхалась, у своїй звичній манері ледве розтуляючи кутики уст.
Баули закинуто в багажник машини, мати Ольги з усмішкою подала руку сідаючи до машини, дверці акуратно закрито, і я зайняв місце поруч Ольги, думаю на цьому функції кавалера закінчено – всі розуміємо це була лиш вистава, серйозність почнеться як тільки ми будемо дома. Та я даремно хвилювався. Мати і дочка не вели себе як дочка і мати, між ними була порожнеча. Як тільки речі Марії Степанівни занесли до її половини, Ольга повела мене на свою половину.
"Можеш не хвилюватись, ми не будемо часто з нею бачитись." – "Чому, вона твоя мати." – "Ми давно чужі, хоч і для вигляду разом виходимо в люди коли запрошують на виставку чи презентацію. Вона могла б допомогти з виходом твоєї книжки." – "Думаю, Марія тут краще підійде, а тобі варто змінити ставлення до матері. Я по собі знаю, коли спілкування з рідною людиною зведено до мінімуму. Я пройшов через подібне, не зміг змінити щось тоді, то зараз встигну." – По обличчю Ольги пройшла легка гримаса, важко зрозуміти – гримаса болю чи цинічної усмішки. – "Добре, коли тебе це заспокоїть, роби, що вважаєш за необхідне." – "В такому разі... як на рахунок спільної вечері, ви давно не бачились. Думаю, твоя мати буде рада цьому." – По очам Ольги було видно напружену роботу думки, трохи згодом вона легко усміхнулась.
Вечеря пройшла на вищому рівні. Разом приготували, разом накрили на стіл, причому я виконував мало не головну роль. В основному чистив картоплю, цибулю, і при тому відповідав на чисельні запитання Марії Степанівни, що стосувались моєї роботи, моїх друзів. На запитання про професію, відповів, і, що зараз не працюю за фахом, а працюю менеджером по вантажам. – "Ага, - відповіла Марія Степанівна, - так зараз по новому називають вантажника. – Вона легко усміхнулась. – Тут нема чого соромитись, всі великі люди починали з малого." - Вечеряли за великим столом в вітальні будинку, на столі горіли свічки, відкрили пляшку витриманого вина. І від обох жінок йшла відчутна хвиля тепла, воно відчувалось і в очах матері, і в теплі випадкових доторків до мене Ольги. Вибачившись і пославшись на відпочинок, я залишив вечерю; матері та дочці було необхідно поговорити.
Вже збираючись лягати зазирнув до робочої кімнати Ольги, і завмер. На столі стояв інший монітор, дюймів на девятнадцять – якраз на такому зручно писати – поруч прилад для друкування тексту – принтер, сканер, ксерокс в одному. Поруч же дискети з мого столу, на яких були майже всі мої твори, а на полиці всі рукописні та машинописьні екземпляри, те з чого я починав. Ольга нічого не забула. Всі чорновики, замальовки, зошити з нарисами, що робились в дорозі на роботу. І тепла хвиля вдячності затопила мене всього.
Людська вдячністиь, як і не вдячність, немає межі. Тої частини поваги та шанування, якою наділяв Ольгу, ніщо по зрівнянню з тим, що я по – справжньому до неї відчував. Вона змогла, ніяк про це не афішуючи, не наголошуючи на цьому, огорнути тою увагою та опікою, якої мені так не вистачало все життя; не вистачало під час моїх двох не вдалих одружень. Я ж втомився ламати голову над тим, за які заслуги мені таке щастя? Чому саме я? Адже навколо багато інших людей, чоловіків, юнаків, молодших за мене, успішніших. Для яких подібна увага тільки за шастя, і вони зможуть на неї відповісти краще ніж я. Я ж не вважаю себе успішним, й досі затинаюсь і пишу з помилками, й досі не можу тривалий час підтримувати розмову на належному рівні, а тому не люблю знайомитись з людьми, не люблю нових людей, що було причиною чому я був тривалий час сам.
Навчений Ольгою, я вже не проводив паралелі між колишніми жінками, яких я колись любив, і цілковито віддавав свою увагу Олі, поруч вона, чи ні. І чим частіш я про неї думав на роботі, тим теплішим був погляд коли ми зустрічались після роботи. Вона вперто їздила за мною на роботу на машині, інколи ми катались по Києву, інколи лишали машину на стоянці, і блукали нічними вулицями міста, яке обоє любили. Як правило це траплялось проти віхідного, інакше б мені довелось працювати не відпочивши. Хоча, це траплялось все частіше й частіше. Не те, щоб зовсім я не відпочивав, для сну стало вистачати кількох годин. З тих пір як Ольга погодилась допомагати у створенні нових романів, ми відновили втрачені варіанти кількох старих романів, і відновили в рекордно короткий час, і серйозно взялись за нову повість, що мала бути проривом в моїй творчості у нову реальність сюжетних ліній. Про дитячі забавки на зразок комп'ютерних ігор, довелось цілком забути, а ті кілька годин необхідні для відпочинку, проводив в обіймах Ольги. Наші любощі і надалі нагадували кохання з надувною лялькою, дівчина не проявляла жодної емоції стосовно моїх методів, мовчки даючи карт – бланш на всі мої витівки. Інколи, це траплялось дуже рідко, терпіння закінчувалось, і тоді ... і тоді всі бурні фантазії юності переставали бути фантазіями.
Перші дні з приїзду Марії Степанівни були для мене напруженими, я боявся ступить зайвий крок по кімнатам, боячись, що вона почує; під час любощів з Ольгою боявся зайвий раз рипнути ліжком. Аж поки Ольга холодно та байдуже не заспокоїла: - "Не хвилюйся, кімнати мають повну звукоізоляцію." – це мене заспокоїло, трохи. Хвилювали стосунки між матір'ю та дочкою. Спільна вечеря не була останньою, за нею були ще, але далі справа не йшла. Аж поки мені не прийшла в голову думка вийти разом у місто, наприклад піти на виставу.
Ми саме їхали мимо театру оперети, і на афішах був анонс оперети по мотивам Бернарда Шоу "Моя чарівна леді". Мені колись випадала нагода побувати на цій виставі, і задоволення, вражень вистачило надовго. Мою пропозицію Ольга прийняла у своїй звичній манері, холодної констататії почутого, і порожнім голосом відповіла: - "Я замовлю квитки через Інтернет, завтра зможемо сходить." – "Зачекай, ти не відповіла, чи згодна піти всією сімєю?" – "Сімєю?" – в голосі був подив. – "Так, вибач, але я вважаю себе твоїм чоловіком, Марія Степанівна твоя мати, згідно цьому вона моя теща. При тому, гарна теща. Думаю вистава, тільки нагода разом вийти в світ." – "Сімейні пари, як правило кохають один одного... А я не чула, щоб ти жодного разу мені освідчився." – Холодний тон Ольги боляче вдарив у саме серце, саме його байдужість, і знання того, що це була правда – я не міг кохати. Це стосувалось не тільки Ольги. Я не вірив в кохання, не вірив у силу його почуттів. Може цього й не вистачало в наших стосунках, може й Марія права. Але це так. Мені було добре з Ольгою, не дивлячись на її холодність, вона відповідала, майже тим же, у своїй манері мовчазної опіки і бездіяльності. Але далі цього наші стосунки не йшли, не дивлячись на те, що разом ми вже пів року. За цей час багато, що могло відбутись, будь ми здатні на почуття.
Того дня ми вертались з прогуланки в глухій мовчанці. З колонок не линула музика, Ольга вела машину ще більш ризикованіш, зустрічні машини мигали фарами, повідомляючи про пост ДАЇ, та Ольга не звертала уваги. В результаті перед нами замаяріла смугаста паличка патрульного, і жест – наказ зїхати на обочину. Ольга цинічно усміхнулась, а я подумав – краще б патрульний на нас не звернув уваги – я знав яким буде покарання.
Патрульний тільки проглянув права Ольги, освітив салон ліхтарем, на мій подив тут же відпустив. Вже в дзеркалі заднього огляду помітив наступну картину – на подив напаринка, шоферів на трасі, патрульний вискочив на капот машини і почав танцювати, в такт музиці яку чув тільки він. Його швидко стягли з машини, а за кілька хвилин мимо нас проїхала машина швидкої допомоги. Ольга зло усміхнулась, проводячи її поглядом.
Під час сімейної вечері – перша спроба сподобалась Марії Степанівні – Ольга коротко оголосила про мою пропозицію разом відвідати театр оперети.
"Он як, а, що ставлять?" – зацікавлено відгукнулась Марія Степанівна. – "Моя чарнівна леді" за мотивами Барнарда Шоу." – відповів на запитання. – "Не думала, що вантажники знаються на класиці." – "Я не завжди був вантажником, і не завжди читаю бульварну пресу." – Марія Степанівна починала свій ранок з кави і перегляду газети "Бульвар" з фото Дмитрія Гордона, не дивлячись на славетного батька, син не дуже мені подобався; дуже легко зробити свобі ім'я маючи славу батька, і показавшись в відомому кліпі по його ж пісні. – "Коли початок вистави?" – "Я замовлю квитки на двадцяту, діякую за вечерю." – мало, що зївиши, Ольга пішла на гору. Вибачившись поглядом, пішов слідом за нею. Було вже пізно щось з'ясовувати, завтра на роботу, а мені необхідно ще сьогодні посидіти кілька годин за комп'ютером, сюжет йшов не погано і я не хотів гаяти час.
Ольга сама притислась до мене, як тільки заліз під ковдру. Вона обпекла холодом свого тіла, холодом своїх обіймів. Вона ніколи до цього моменту не виявляла свого бажання, мені ж тільки дай привід.
Здавалось, вона отримує задоволення коли її голову притиснуто всією вагою тіла, втиснуто в ліжко, задоволення від того, що вона не може й дихнути причавлена моїм животом. Подібні зриви були рідкими, після яких мені ставало соромно, та воно було того варте, подібного задоволення відчував не часто.
Гордовито ступаючи по східцями оперети, ми заходили до касової зали.
Натовп людей, всі в яскравих костюмах, і не дивно – приїзд з гастролів відомої трупи, і це їх перший виступ на сцені рідної оперети. Квитки отримали без проблем, було варто тільки назвати кодове число квитків, і заплатить готівку. В дзеркалах з гордістю ловлю своє відображення і зайвий раз милуюсь жінками яких я супроводжую. Ольга і Марія Степанівна в вечірніх сукнях виглядали богинями, що спустились з небес у наші сірі будні; мене прямо змусили вдягнути строгий чоловічій костюм, чорну сорочку, від краватки я навідріз відмовився; на голові справжній вітвір мистецтва – пишна зачіска, плід годинної роботи Ольги, і п'яти місячного лікування волосся. Під шелест чорних суконь, ми піднялись до наших місць, довелось пригадати все, чого навчився в книжках і через фільми, і допоміг дамам зайняти свої місця. Під цинічний погляд Ольги, як я вже встиг зрозуміти, подібний погляд був знак схвалення моїх дій, сів поруч своєї дівчини.
Гра акторів, музика, сама вистава вимагали постійної уваги, і були вартими цього. Та як сюжет був знайомий, і сама дія на сцені вже не так зацікавлювала, мав можливість кидати швидкі погляди на Ольгу. По кільком не помітним признакам було видно, що дія оперети її зацікавила. Помітивши мої погляди, очима показала на сцену, зате її нервово – довгі пальці почали свою виставу. Стискаючи та погладжуючи вона вперше заговорила про свої почуття, легкі та вразливі, сильні але тендітні. На фінальній сцені, коли всі актори і діючі персонажі вийшли на авансцену, між мною та Ольгою пролетів голуб миру, ми відчули запах осіннього листя, шелест опадаючих дерев, запах пізнього кохання.
Цієї ночі все було ніби в перший раз. Обережні доторки до дівочого тіла, несміливі поцілунки, і перше пізнання один одного через обережне єднання двох тіл, двох молодих душ. Винагородою за терпіння, наполегливість був легкий зойк задоволення, легкий як подув ранкового вітру, тим не менш очікувальний та бажаний.
"Що ти в мені знайшла? – була пізня ніч, за кілька годин заграє будильник, знаменуючи початок робочого тижня. Та до цього часу далеко, а я ловлю ту мить тепла та близькості, що настає тільки після любощів з близькою людиною. – Що ти в мені знайшла? Я набагато старший за тебе, мало заробляю, а після роботи від мене відвратно тхне потом. Я не люблю великі натовпи людей, і намагаюсь уникнути людних збіговищ, на додачу не схожий на твоїх улюблених героїв." – "В тобі багато, що викликає не розуміння, подив, але ти є ти, і це не віднімеш від тебе. – В голосі дівчини була вся та ж байдужість, але її слова говорили про інше. – Ти білою птахою увірвався в мої сірі будні, і з першого ж дня знайомства, заявив, що тобі лиш вісімнадцять, що ти остання реанкарнація Вічного Жида. Для тих хто не знав легенди, коротко розказав... Я ж знаю легенду, а в твоїх словах був сум, не дивлячись на сміх, з яким ти це говорив. В них була спроба не збожеволіти від самотності, спроба втечі від сірої буденності. Мені всі люди байдужі, але ти найменше. Можливо саме тому ми разом. Людина, що не може знайти саму себе, і людина якій все абсолютно байдуже. Вона знайшла саму себе, але від цього не стає легше." – Ольга тісніш притислась до мене. Ми лежали на широкому ліжку тісно притиснувшись один до одного. Було приємно відчувати її руку на собі, холод її тіла приємно холодив після наших забав, під моїми пальцями ніжна шкіра спини, сідниць; не даремно дівчина кожного вечора довго сиділа перед дзеркалом і натиралась різними кремами. Спершись на лікті, Ольга довго дивилась мені у вічі. Від проникаючого погляду стало моторошно, опустивши погляд довго милувався прекрасною округлістю грудей.
"Тебе три роки тягне кудись поїхати, навіть не давно ти думав про цю поїздку." – Ольга була правою. – "Я хочу поїхати в Одесу. Скоро новорічні вихідні, а в мене виходить велика зарплата, може разом махнемо? Я знайду місце де ми зможемо заночувати." – місць було кілька, але кругом було б необхідно кланятись, а цього дуже не хотілось би. – "Ти мав би зрозуміти, твоя зарплата мене не хвилює. Мати лишає стільки коштів, що ти міг би й не працювати." – В цьому вона була права. Все, що я не приносив з грошей, фактично йшло мені ж на одяг, на книжки, диски, досить часто на дорогі подарунки дівчині. – Я не говорю, що це мені подобається, я чоловік і маю утримувати свою дівчину." – "Я не за це. Ми можемо поїхати в Одесу не в загальному вагоні, а в СВ, і зняти пристойний номер... Ти ж знаєш місто, який отель самий кращий?" – "Червоний дракон, на Пушкінській, Пасаж , на Дерібасовській мені не подобається. То ти приймаєш мою ідею?" – "Я твоя дівчина, а тому прийму саму божевільну ідею, якою б вона не була." – В цих словах і була Ольга, сама холодна не зворушливість помножена на байдужість. Над нею ще потрібно багато працювати, але результати будуть дуже швидко.
Одеса тих років, коли я там жив останній раз, і Одеса тепіршня, дві великі різниці. І можливо суть в тому з яким настроєм я виходив з вагону; в якому вигляді і, головне, з ким. Місто нас вітало густим снігом, справжнє стихійне лихо для міста, для нас же радість і милі серцю спогади. В Київі лишили мжичку і слякоть ранньої зими, а тут як в дитинстві. Мить і з – за густого снігу з'явиться Дід Мороз, і запросить прокататись на санках, і впряжені в сані олені помчать далеко за горизонт... натомість нам на зустріч вийшов дядько – таксист і запитав куди нам їхати. Ми відмовились від його послуг, Ольга хотіла побачити місто моїми очима, а для цього необхідно добиратись до отелю міським транспортом. В її очах була легка іронія змішана з цинізмом, що нагадало божевільну ніч в купе СВ вагону; пасажири, перелякані нічними криками, кілька раз вискакували в коридор вагону, і провідниця десяток раз заспокоювала, що комусь з пасажирів приснився поганий сон. Добра легенда для прикриття одної закоханої парочки, що їхала в пятому купе.
Трохи відійшовши від вагону і його натовпу зустрічаючих, поставив на сніг сумку – рюкзак з нашими речами. Критично оглянув Ольгу, на ній довге шкіряне пальто, "стіли" джинси, під пальто довгий чорний світер, мій світер який вона любила одягати не дивлячись на те, що він був старим та дірявим. З моря дув холодний вітер, я боявся, що дівчина може застудитись; поправив комір, щільніш затягнув пояс пальто.
"Ти на себе подивись." – тихо мовила Ольга, ніяк не звикне, що про неї турбуються. На мені ж довге драпове пальто чорного кольору, чорний товстий світер, чорна шкіряна жилетка, чорні джинси і не змінні "берци", на руках пальчатки "без пальці". – "Це моя погода, я в Одесі зимою весь час ходив не застібаючись і без шапки." – "Без головий ти й в Київі ходиш. Холод холоду не боїться, - мовила Ольга про себе, і запитала: - Може кави?"
Це була не погана ідея. Саме з кави я починав кожен свій день, і не варто щось міняти в своїх звичках. Обминаючи натовпи пасажирів, що завжди кудись поспішають висолопивши язика, оберігаючи Ольгу від зайвої штвоханини своїм тілом, повів її до тої частини привокзальної площі де був намет для століків. За буфетною стійкою завжди хтось міг зробити кави і подати перекусити.
Одеса кінця ...10 року була не такою, якою я пам'ятаю чотири роки назад, коли компанією чужих один одному людей їздили на святкування першого квітня. То була зіпсована поїздка, про яку зайвий раз згадувати не хочеться. Зате зараз, в пам'яті спливали ті чарівні місця, які гарні в любу пору року, в дощ та сніг. Кілька чешечок кави зігріли наші погляди один на одного, нас обох інколи мучали приступи агарофобії, і ми разом не любили сірість натовпу. В очах Ольги спалахнули вогні байдужого зацікавлення.
"Ти з дороги не втомилась? – у відповідь Ольга холодно усміхнулась, це вона половину всієї дороги проспала, лишивши мене на самоті забавлятись і вдовольняти свій романтзм поїздки. – В такому випадку я покажу тобі один вітвір мистецтва, який власне обливав кров'ю." – В очах дівчини майнуло холодне зацікавлення, і з готовністю піднялась з свого місця.
Нам було необхідно пройти підземним переходом, щоб вийти на інший бік площі, і тут ми обоє стали свідками, звичної для Одеси, сцени. Мателяючи своїм барвистим одягом, двоє молодих циганок ловили перехожих зі стандартним запитанням – де знаходиться бібліотека. І поки перехожий намагався пояснити, циганки брали роззяву в оборот, і не рідко перехожий відходив вже з порожніми кишенями. Я хотів швидше провести Ольгу мимо них, але не вийшло, дівчину зацікавив цей процес.
Від пронизливого погляду Ольги по моїй спині пройшов піт, циганка на ходу проковтнула стандартну фразу, і завмерла ніби побачила свій нічний страх. На молодому обличчі тут же проступили морщини майбутніх прожитих літ, сама вона затряслась мов в лихоманці. Кілька хвилин простояла, і зірвалась бігти, на ходу кілька раз крикнувши: - "Не до мене йди... не до мене. Шукай дельфійку, дельфійку шукай..." – і зникла в темряві порожньої вулиці.
Фрази, крикнуті в істериці, забулись, не до них було зараз. За кілька хвилин ми стояли перед церковною будівлею, як я пам'ятаю тут зупиняються монахи та служителі церкви. Свого часу один знайомий робив сюди мозаїку, три аркові ікони над вхідними дверима, пам'ятаю, три роки назад вони були на місці. А зараз... І зараз вони радували око, виблискуючи в світлі вуличних ліхтарів, і зараз я міг сказати з гордістю в голосі: - "Ці мозаїки обмиті моєю кров'ю." – і це була правда, я колов камінь на мозаїку, і не рідко модулі були змочені кров'ю з порізаних пальців. Почувши мої слова, відчувши мій настрой, Ольга взяла мої руки до своїх, і поцілувала пальці. Від такого прояву ласки, у мене зворушливо защемило серце.
За пів години ми заходили до холу готелю. Портьє забрав речі, провів до стійки чергового адміністратора, паспорта, розпис в журналі, з формальностями покінчино, і ми піднімаємось вслід за черговим до нашого номеру. Ольга дала кілька папірців чайових, а я ж підійшов до вікна. По ранковому тиха вулиця, ще кілька годин і тут стане гулко від машин; через дорогу видно знайомий будинок, скільки раз я ходив мимо нього, тоді ще зовсім юний, сповнений райдужних надій та сподівань, про які вже й встиг забути.
"В тому будинку живе твій знайомий?" – Ольга тихо стала у мене за спиною. – "Так, не знаю чи ще живе... Чаркін Андрій, молодий художник Одеси, мозаїку його ми щойно бачили. Тоді в нього була бодега, він тільки починав, вчився в Італії, як і личить молодому художнику. Потім його зіпсували гроші, як і будь кого, хто почне багато отримувати." – "Тільки не тебе!" – Ольга вткнулась носом мені у спину, і через одяг відчув який він холодний. – "Я це інша тема, мене зіпсувати можеш тільки ти." – повернувся до дівчини і заховав її обличчя у себе на грудях. Так нам обом було спокійніш та затишніш. По переду чотири дні відпочинку, завтра новий рік. Що доброго він нам принесе, не відомо. Єдине, що я хочу від наступного року, так це терпіння – у мене стільки роботи, нових задумок в творчості, що терпіння мені саме необхідніше. Особливо, це стосується Ольги. Ріднішої людини за неї у мене не буде.
Епізод четветий.
Кілька хвилин простоявши, отак, в обнімку, відчуваючи як вуличний холод поступається звичному від самої Ольги, ми розійшлись. Дівчину вабила ванна з хваленим джакузі, а мене плаский екран TV з його перехваленою супутниковою антеною. Позираючи на екран, де відбувались картини жованого – пережованого бойовика, зняв лишній одяг. Після потягу відчував легке похитування і порожнечу в шлунку, кава виявилась не якісною; що ще можна чекати від вокзалу.
В великому банному халаті, з чалмою з рушника на голові, Ольга хазяйські почала розпаковувати наш рюкзак – сумку; в першу чергу вийняла, акуратно складені та запаковані в целофан, свою вечірню сукню та мій чорний костюм. Брали це тільки за ініціативи Ольги, тоді мовчки поклала до загального стосу речей які збирались брати з собою; на її думку скоро Новий рік, і мало куди нас може занести під час святкувань. Вагома сума, розкладена по кишеням, гріла мене краще будь якого пальто; за ці дні можна шиканути і забути, на певний час, той період коли я рахував гроші і думав чи вистачить до зарплати.
Потім байдужі та уважні руки Ольги допомогли змити втому від поїздки, що змінилась на бажання розслабитись під легкий подих дівчини у мене на плечі.
Голодний шал бажання любощів, після річного утримування, давно минув; вже не так поспішно пестив миле тіло. Наступила та пора повільного вдоволення своїх бажань, що наступає через пів року спільного життя. Для багатьох пар важливі перші пів року, або молодята знайдуть спільну мову, золоту середину в стосунках, або будуть ранком просинатись з не розуміючим поглядом і внутрішнім запитанням: - "що за людина поруч сопе та хропе?" Мене ж обійшла чаша сія. Може причина в дівчині, вона ніколи не заявляла про свої бажання та потреби, з холодністю та байдужістю ставлячись до моїх поривань та пестощів. Може причина в мені, у мене вистачило терпіння не зірватись і не вилити каву яка була на полиці кожного ранку; загалом, для чого шукати причини і дивитись на наслідки. Загальна картина така, що інколи я мало не співав від відчуття щастя. Під ковдрою холодне тіло Ольги швидко зігрівалось, і всю ніч я міг спати не змінюючи положення, засинаючи під спокійне дихання Ольги у мене на плечі. І просинався одразу ж, без переходів від сну до реальності, тільки моєї щоки торкались холодні уста дівчини і долинав запах міцної, свіжої кави. Або ж просинався сам, тільки наступала пора, очі самі розплющувались.
Так було і зараз. Погляд швидко знайшов Ольгу біля вікна. Денне світло з вулиці окреслювало її струнку фігуру. Тихо ступаючи по килиму підлоги, став поруч; ніжно обійняв. Не дивлячись на десяту ранку, на вулиці було майже порожньо. Поодинокі прохожі ковзали по мокрому снігу тротуару, та кілька машин, натужно ревучи двигунами, буксували по бруківці дороги.
"Що тебе хвилює, маленька?" – пів року з Ольгою навчили мене відчувати переміни в настрої дівчини, і хоч звичайний стан – не зворушливе холодно – байдуже споглядання, з нотками цинізму( Ольга вміла сприймати фон людей краще від мене, їхні почуття та поривання частіш і викликали цинічну усмішку та погляд) зараз я відчув легку задуму. У відповідь дівчина легко двинула плечем, лиш за хвилину відповіла: - "Місто нагадує застояне сіре болото, і тільки поодинокі іскорки золотого..." – "Це живі люди. Тут багато геніїв, вони не дають місту загрузнути в сірій масі буденності." – "На кілька днів тут з'явиться ще один, самий геніальніший." – "Я далеко не геній, - слова Ольги викликали легку усмішку. – Хоч інколи себе так називаю." – "Дозволь мені самій судить." – Щоб не сперечатись, перевів розмову на іншу тему. – "Вийдемо в місто. Я покажу Одесу своїми очима, такою якою я її знаю."
Погода перемінилась в кращий бік. Снігопад припинився, вітер з моря розігнав низькі хмари, сонце було в зеніті, але його тепло не відчувалось – на вулиці п'ятнадцяти градусний мороз. Але, що мені мороз та мокрий сніг під ногами, коли на мені теплий одяг, і зручне взуття, тільки Ольга дивувала. Під довгим шкіряним пальто, крім шкіряної білизни, чорних панчіх, нічого не було, на ногах ботфорти на шпильці, в яких можна тільки вийти з машини і пройти до ресторану. А на мої слова турботи, що вона може змерзнути, почув холодну відповідь: - "Я ніколи не мерзну." – І це була гола правда, коли взяв за руку, вона була холоднішою за повітря, правда, швидко зігрілась.
Отак, рука в руці, нога в ногу, стегно в стегно, повільною ходою пройшли до кінця Пушкінської. Ольга мало звертала уваги на перехожих, і тільки уважним поглядом подивилась на пам'ятник Пушкіну, на будівлю, і вивіску з рядками його ж вірша "итак, я жил тогда в Одессе". Ми повільно обминали поодиноких перехожих, що поспішали в теплі домівки, і тільки кілька пар провели нас здивованими поглядами, та вони не були місцевими – корінних одеситів вже нічим не здивуєш, не в їх правилах витріщатись на людей. Вітрини магазинів без страху нас роздивлялись, демонструючи причини подиву та оглядок нам у спину. З нас і справді колоритна пара, особливо виділялась Ольга. Чорна грива волосся, важкою шапкою спадала на спину, чорне шкіряне пальто, піднятий комір особливо окреслював низьке декольте відкриваючи погляду смагляву шкіру, початок округлостей грудей і чорну шкіру білизни, на ногах, в супереч погоді, високі ботфорти на тоненькій шпильці; довершували картину окуляри "хамелеон", що ховали перехожих від цинічного погляду темних очей. І поруч я, німа острога всім небайдужим поглядам у бік дівчини. Пишне розпущене волосся стягував на чолі "хайратник"чорні окуляри, чорний, товстий світер, чорні джинси, важкі "берци" і чорне пальто на розпашку. Загалом картина варта подиву, і це при тому, що на площі біля міської думи, дув пронизливий вітер. Він змушував кількох гуляючих підіймати коміри курток та пальто. І тут же звернув на одну цікаву особливість, що й потім не раз мене дивувала – вітер ніби обминав нас, він був, та його дія не відчувалась саме на нас.
Помітивши кавову ятку під легким наметом, молоду продавщицю, що танцювала на одному місці, вкутана в пальто, теплу хустку і валянки, не змовляючись поспішили до неї. Ми обоє любили каву, а тому замовили саму кращу, а тому й дорогу. Стали біля лавки, за нею, нахилившись через парапет бульвару, видно пологий схил, голі дерева через які видно трасу, а на горизонті море і кораблі на далекому рейді.
Грузнучи по підошву в мокрому снігу, він більш нагадував кашу, повільною ходою йшло по бульвару. Я відчував туге стегно дівчини, її плече, і сильний потиск пальців на згині лівої руки. В унісон крокам, в унісон думкам, в унісон почуттям, Ольга почала тихо співати "Баладу о любви" Висоцького.
Когда вода всемирного потопа
Вернулась в границы берегов,
Из пены уходящего потока
На берег тихо выбралась любовь
Растворилась в воздухе до срока,
А срока было сорок сороков.
И чудаки – еще такие есть –
Вдыхают полной грудью эту смесь,
И ни наград не ждут, ни наказанья
И, думая, что дышат просто так,
Они внезапно попадают в такт
Такого же не ровного дыханья...
На її думку саме ця пісня, ці слова пропущені через душу – а тому щемливі – підходили до нашого настрою. Голос дівчини, музична освіта, та слух, зробили виконання пісні а капелла надзвичайно приємним.
"Чудово." – тільки й спромігся вимовити. Скільки раз я читав ці слова, надіючись на розуміння, і ніколи не думав, що почую їх сам. Не важливо за якої причини, і чи були подібні почуття між нами зараз; ці слова давали вперту надію, що все не даремно. Ми стали біля останньої на бульварі лавки. Ховаючись від вітру запалили по сигареті. Тут вітер став більш відчутнішим, навіть, через завісу, що досі нас оберігала; відкинув край пальто, і заховав туди Ольгу. Так і визираючи над рукою якою обійняв, вона дивилась на старовинні будівлі площі біля пам'ятнику де Ришельє, одному з будівничих Одеси. Пройшовши кілька метрів до пам'ятника, став на відомому каналізаційному люці, і показав Ользі пам'ятник, з цього місця він був особливо цікавим.
"Пісаючий дядя, в довгій хламиді..." – вже потім Ольга іронічно підняла ліву брову. – "Давній жарт одеситів, мало хто його знає."
Ольга отримала змогу помилуватись на пам'ятник з нормального ракурсу, а потім стали біля початку Потьомкінських східець, звідки відкривався вид на море, всю припортову територію, і величну будівлю морського вокзалу. Його побудували в дивному стилі хай – теку, і скляного модерну – вся фасадна стінка на два чотири поверхи – викладена тонованим склом. На площі скульптури, ніби у підтримку нового віяння творчості скульпторів – велика долоня і немовля. Підходячи до будівлі, я любив ловити своє відображення в дзеркалах, і зараз не упустив цієї можливості. Тільки обминаючи повільною ходою, біля огорожі за якою холодне море здіймало до гори хвилі, відчув на собі подув вітру. І тут же схвильовано запитав в дівчини: - "Тобі не холодно?" – Вона тільки похитала головою, і дивна завіса знову захистила від вітру. – "Тобі достатньо мого холоду, від всього іншого я здатна тебе захистить." – ледь чутно мовила, тісніш притискаючись до мене.
Повільною ходою обійшли будівлю. По заду вокзалу, ніби його продовження, височіла високим шпилем дзвіниці, морська церква; її було видно з кількох районів міста саме завдяки шпилю. У нас не виникло бажання зайти до середини, тільки помилувались вітражами аркових вікон, товстими, дубовими дверима з розп'яттям в центрі. Ніби пів сферою навколо церкви йшла художня галерея – салон, мрія кожного художника Одеси та області виставитись тут, і продати хоча б кілька своїх робіт. На жаль, за нагоди свят, салон не працював. А трохи нижче, якщо спуститись по широким східцям, видно два пірси, причали для стоянки моторних катерів, яхт; за зимового сезону причали були порожні, в літню пору ж тут всі місця зайняті. На сам пірс, як не хотілось, виходить не ризикнув – сильний вітер кидав високі хвилі на причали, кілька раз краплі води долинали й сюди. Не дивлячись на дивний захист від вітру, знову виникла вперта думка, що Ольга мерзне. Про всяк випадок запитав: - "Пройдемось ще?" – "Може машину візьмемо." – в голосі дівчини прослизнула втома. Я мало не на руках доніс до вулиці, на тротуар тут же виїхала машина таксі.
Шофер не питав куди нам потрібно, як тільки ми сіли на заднє сидіння, повільно рушив і влився в рідкий потік машин.
Тепло салону, тепло моїх обіймів, глуха музика з колонок – шофер ніби відчув наш настрій і зловив хвилю "радіо рокс", і голівка милої дівчини на плечі – щемливе відчуття рідності приємною хвилею пройшло від серця до кожного пальця. Рівномірне погойдування машини починало заколисувати, приплющивши очі не відводячи погляду дивився в переднє скло машини, милуючись засніженими вулицями міста, перехожими на тротуарах, інколи ловлячи на собі погляд шофера через заднє дзеркало. І знову довгі, нервові пальці Ольги не квапливо говорили і розказували, про щось відоме тільки їй. Пальці то перебирали кожен мій палець, то проходились по фалангам, то пощипували, то завмирали затиснуті в моїй долоні, і знову починали свою мову чи пісню. Мова була зрозуміла тільки моєму серцю, що так скучило за подібним станом, від чого Ольга ставала більш ріднішою, ближчою, і це не була ейфорія, з глибини порваної душі піднімалось тверде рішення. Та мине багато часу, поки воно достатньо зміцніє, щоб оголосить про себе в повен голос.
На прохання Ольги машина стала на кругу Грецької площі. Кілька купюр шоферу, і ми влились в пішохідний потік. Мені ще раніш не сподобалась нова перебудова площі, високий новомодний магазин різав погляд, створюючи враження ... прища на носі, але з цим нічого вже не поробиш. Заглиблені в свої турботи, навколо нас поспішали люди, здавалось вони не помічають наближення свята. І тільки діти, чисті душею та помислами, радісними криками заявляли про свою присутність і віщали наближення свята. В їхній аурі переважали золотисті відтінки, побільше б таких, і наш світ перестав би бути сірим і нагадувати застояне болото. Серед натовпу помітив кілька знайомих облич, старі знайомі по часу мого проживання в Одесі. Зараз мене важко впізнати, і я не подав вигляду коли ми пройшли мимо Паламарів – художників міста Одеси. Не той був стан, настрій, щоб відновлювати знайомство, вони давно стерлись з моєї пам'яті як люди, з якими колись було за честь і радість посидіти за одним столом.
Вивчаючий погляд в спину вивів з стану приємного заглиблення. Ольга відчула переміну в настрої, припалюючи сигарету повернулась за мою спину, перекинула картинку побаченого. Біля магазину, обвішана покупками, стояла моя сестра Ярина, поруч неї тупцювали її двоє дітей – Оксана та Ярослав. Випускаючи у бік дим, Ольга тихо мовила: - "Тебе не сподівались побачити, були б раді зустрічі, коли б... не хвилювання, що тебе нема де розмістить. У неї сьогодні гості." – Це була моя двоюрідна сестра, чітка передача думок відбила зайве бажання когось бачити з рідні, й так давно не був, не буду й ще довше. Ольга ніби перейняла мій настрій, швидко погляд у спину став байдужим і загубився серед натовпу.
Місто готувалось до свята. Чисельні ялинки, ятки з подарунками, з десяток дідів морозів та снігурочок, що пройшли мимо нас. І хоч до знаменного часу було далеко – якихось дванадцять годин – люди вже починали святкувати – з кількох районів площі чулись співи, скоромовки, вітання. Підготовка до свята особливо відчувалась в центрі, на Дерибасівській вулиці. Біля Гор – саду, з його чисельними прилавками з сувенірами, важко було пройти; особливе пожвавлення було серед картин, художники відважно захищали свої творіння від натовпу. І тільки зараз помітив, між нами і людьми ніби мертва зона, натовп рухався від нас на дистанції в пів метра. Трохи розсіяний погляд Ольги поверх голів, свідчив, що це її робота. Таким чином вона захищала мене від людського потоку, знаючи мою слабість – натовп я не любив. Так було, інколи її опіка граничила з цинічною байдужістю до мас. Це вже не викликало подив, тільки тут же зникло бажання підійти до картин, не відомо до чого вона може дійти.
Бажання випити кави завжди виникало синхронно, і було достатньо одного слова, щоб я почав шукати ятку з кавою, і поспішно згадувати де можна знайти поблизу. Так було і зараз. Через п'ятсот метрів, на тролейбусній зупинці був кіоск де робили каву. З кавою в руках ми стали біля краю тротуару. Знайомі до болю місця – перехрестя вулиць Грецька та Ришільєвська. Навскіс навпроти височіли стіни знайомого будинку, на фасаді великі букви ДК, а нижче – напис "диски та касети"; коли подивитись вище, видно аркові вікна, а ще вище дах, і низьку колонаду огорожі.
"Свого часу я жив тут. В самій будівлі музичний ліцей, на горищі розміщено художні майстерні, найкращі в місті. Ми знімали два роки майстерню в художника. О, що то були за роки. Романтика. Взимку вода замерзала в відрі біля дверей. А в літку спали на підлозі, рятуючись від спеки. В туманні ночі долинали тужливі звуки маяка, а скло на вікні – ліхтар, одна частина хвиляста, коли світив Місяць можна було побачити місячну доріжку." – Ольга легко усміхнулась моїм спогадам, відчув короткий, обережний доторк до свідомості, так вона читала мою пам'ять, лиш для того, щоб уникнути даремних запитань. – "Ти кохав її?" – вона мала на увазі мою першу дружину. – "Зараз не знаю. Десять років разом, не один день. По різному було. Чи кохав... тоді я був готовий сидіти голодним, і ходить в лахмітті. Та ми й так лишились чужими один одному, хоч я намагався її зрозуміти, вона тільки раз. На мою думку причиною нашого розлучення, не бажання мене зрозуміти моє не вміння заробляти. Я брався за любу роботу, і всі гроші тільки в сімю, не гуляв і не пив. Можливо тому, що живопис був завжди на першому місці, а я на останньому. Можливо, що вона не кохала мене, чи любила по своєму, як раз сказала. Потім звичка, страх її загубить, і бути нікому не потрібним. То був страшний період. Спершу помирає дружина мого друга. Через два роки помирає сам друг, через пів року, навіть менше, те ганебне розлучення, коли вона сказала в обличчя, що я в ліжку повний нуль... потім, коли я повернувся до дому помирає моя мати і я лишаюсь сам." – "Але ж ти сам був не довго." – холодна констатація трохи покоробила, але доводиться звикати й до подібної байдужості. – "Чому ти запитуєш? Хіба важко просто прочитати мою пам'ять, як цікаву книжку?" – мені було важко на душі, а Ольга тільки холодно запитала: - "Без твого дозволу?" – "Вважай, що ти його отримала." – біль важкою хвилею пройшла по зраненій душі, і загубилась в серці. Мене важко образити, але причинити біль, тим більш коли це йде від дівчини милої серцю. А пам'ять вже крутила фільм спогадів, і тільки факти зринали в свідомості.
Одна за одною пройшли дівчата яких колись кохав, чи як я думав, що кохаю. В моєму житті було багато гірких розчарувань та помилок, і тільки за двома я буду жалкувати все життя. ... Пам'ять послужливо запустила спогад, як ролик фільму.
Засніжена платформа. Ранкові сутінки. На краю платформи маленького зросту дівчина з сумкою на плечі. Видно, що школярка, ось тільки такої довершеної фігури раніш не доводилось бачити. Мені дев'ятнадцять, мені соромно з нею знайомитись, і виною цьому природна скромність помножена на комплекс від затинання. Я тільки можу крадькома ловити її профіль, милуватись ним, і швидко відводить погляд. Пів року ми їздили в електричці, виходили на одній зупинці. Вона в школу, я ж на роботу. І тільки через рік нас звела на Святошині випадкова зустріч. Ми тоді обоє не встигали на електричку, наступна через годину. Сіли на одній лавці, і заговорили як давно знайомі люди. Та було вже пізно. У неї було перше кохання, а я вже пізнав гіркоту втрат, і не хотів руйнувати чужого щастя. Потім ми ще кілька разів бачились, і наші дороги розійшлись. З тих пір і з'явилась звичка, стоячи на платформі в очікуванні електрички, дивитись поверх голів, так я раніш видивлявся її... Не відомо, де вона зараз...
І знову пам'ять показує новий фільм спогадів. Він менш гіркіший, але... Дівчина, з якою мене познайомили. Проста у вихованні, вона хотіла одного – вийти заміж, і не розуміла який це важливий крок. Я не кохав її, після розлучення тоді пройшло менше пів року і не вірив в кохання. Ми зійшлись через тиждень після знайомства. Вона не приймала мого життя і поривань, не розуміла моєї творчості. В той момент коли межі мого терпіння настав кінець, випадкова зустріч звела з моїм захопленням юності... краще б її не було. Я закохався як юнак, це було перше моє кохання. В результаті, та дівчина, що була поруч мене ... її довелось грубо вигнати з моєї домівки, тим самим я наніс болючу рану в саме серце. А моє перше кохання через два місяці втоптали в багно і змели брудним віником, як якийсь непотріб.
Та дівчина, яку я вигнав, на неї у мене не вистачило терпіння, це й було причиною в переміні моїх почуттів. Коли б більше терпіння... вона ж була з забезпеченої сімї, і, можливо по своєму мене кохала, але виховання не дозволяло це показати, чи не знала як це висловити. Як би там не було, я й тоді, і зараз цілковито усвідомлюю свою не правоту, і це буде біль, сором на все моє життя...
Неймовірним зусиллям волі я обірвав показ фільму спогадів. Мовчки відійшов до кіоску з кавою, і повернувся тримаючи дві чашечки. Беручи свою порцію, Ольга винувато поглянула мені у вічі. – "Вибач, я не повинна була це робити." – "Ти маєш право знати про всі мої помилки, про плюси та мінуси мого життя. Ти маєш право на все в моєму житті." – "Але ж я сама, мало розповідаю про себе." – "Не потрібно, те, що я знаю, не менш болісне, а я не люблю роз'ятрювати старі рани. А все інше..." – "Все інше я й сама погано пам'ятаю. Тільки слова лікарів, висновки медиків, та доповідь самого слідчого..." – Ольга замовчала. В задумі ніби втратила контроль над собою, її тіло струснуло тремтіння від холоду. Цього було достатньо, щоб панічно шукати поглядом кафе; тут же пам'ять послужливо нагадала про кав'ярню за магазином "Дельфін". Туди й повів Ольгу.
Затишна зала кав'ярні, аромат свіжо звареної кави, тістечок; димок від сигарет кількох відвідувачів, які розслабились за столиками. Вільних було кілька, один під самою стіною, туди й повів Ольгу. Добре, що тут можна не знімати верхній одяг. Як тільки сіли, виклав на столик сигарети, та запальничку, і наді мною стала молода офіціантка приймаючи замовлення – чашку гарячого шоколаду, тістечка, і дві чашки кави. Досить швидко принесли замовлення. А кілька квапливих ковтків гарячого шоколаду повернули на щічки Ольги рум'янець, а погляд став більш теплішим. Ніби вибачаючись, вона мовила: - "На захист від вітру, людей, йде багато сил та внутрішньої енергії. А відновлювати втрачене я толком так і не навчилась." – "Ти мала б поберегти себе, від натовпу я й сам можу тебе вберегти, а вітру я не боюсь. А тобі необхідно тепліше вдягатись." – Ольга заперечливо похитала головою. – "Ти достатньо натерпівся за своє життя, і поки я в силах, буду оберігати тебе." – З подібним важко було сперечатись, тому й перевів тему на інше, запитавши: - "Як ти проводиш накопичення?" – "Я о пробувала багато подібних методик східної медицини, вони мені не підійшли. Потім зупинилась на ... – було помітно, дівчина вагається, чому, не відомо. І тільки після тривалої паузи, закінчила фразу: - на енергетичному вампірізмі. Я знаю, цього не можна робити, але в мене не було іншого виходу, поки змусила себе місяць провела в лікарні." – Я добре розумів Ольгу, тому не смів осуджувати. Мені ж в цьому плані було значно легше. Ще в юності мені відкрився канал енергії простору, для накопичення енергії прийшла в голову примітивна дихальна гімнастика, початкові паси руками, які можна робити будь коли і будь де, допомогли мені відновлювати втрачене. – "Ти чула про обмін енергіями під час любощів?" – "Так, але він можливий тільки за умови повного відчуття вдоволення, наявності почуттів до партнера. Я ж нічого не відчуваю, діагноз – фригідність – тобі має щось говорити, крім того, з усіх людей, що навколо, ти мені найменш байдужий. Тим не менш, дякую за пропозицію, за нагоди я нею скористаюсь." – Слова, сказані холодним голосом, без жодної інтонації, боляче вдарили в порвану душу. Це була гола констатація факту, і тільки, без передбачення реакції, ніби навмисно. – "А я тільки думав запитати, чи тобі все подобається, коли ми ... кохаємось? – біль розкручувала свою спіраль, все більше вводячи в стан гнітючого ступору. – Виходить, все даремно, всі мої намагання повернути тобі чуттєвість?" – "Нічого не є даремним в цьому світі та під цим сонцем. Зараз тебе має заспокоювати той факт, що ти найменше мені байдужий, що я готова захищати твої інтереси і тебе самого. Я готова прийняти від тебе все, і тільки від тебе." – "Але ж, ти нічого не відчуваєш... Думаєш мені від цього легше?" – "Принаймні я не втратила почуття власної гідності, деякі твої фантазії ... вони можуть принизити почуття власної гідності, тим не менш, це ти і цим все сказано." – "Ти пропонуєш..." – Ольга була правою, її холодність, непорушність спонукали до найсміливіших фантазій, на які іншого разу і не наважився б. Ольга в перше про них заговорила, доведеться переглянути ставлення до нашого інтиму. Я вже був в гнітючому ступорі глухого болю в свідомості, куди переглянути, що переглянути? коли пів року пішли в нікуди, і мені знову заявляють, що я повний нуль. – "То ти пропонуєш..." – я ще хапався за надію, що Ольга щось замовчує. – "Я пропоную припинити розмову, до хорошого вона не привела." – в жесті примирення Ольга поклала свою руку на мою. Та це не допомогло, я тільки байдуже вивільнився, і покликав офіціантку, щоб розрахуватись за замовлення. До горлянки підкочувався гіркий, забутий, ком психозу. – "Зараз я починаю вважати, що всі мої намагання накрились мідним тазом, - ми вийшли з кафе, і повільно йшли в напрямку Пушкінської. – До поки ти не оголосила про свою байдужість до мене, гріла думка надія, що все мною зроблене не даремне..." – "Я лиш сказала, що ти мені найменш байдужий. Повір, для мене це багато, що значить."
В гіркій задумі дійшов до готелю. Ольги ніби не було поруч, і вона не тримала мене під руку. Черговий адміністратор щось говорив, я навіть не помітив, чи не зрозумів, що саме; не помітив як разом з ключем від номеру, взяв жовтий конверт. В номері, тільки знявши верхній одяг, помітивши спокусливі вигини фігури Ольги, псих набув зовсім іншої форми та вигляду. Бажання причинити біль, взамін душевного, змусило накинутись на дівчину, не зважаючи на її слова, грубо здерти білизну – а це не важко – перегнути через спинку дивану, і грубо нею оволодіти, зовсім не помічаючи, що роблю і не контролюючи себе. Тільки глухий зойк болю повернув до дійсності. Та мені вже було байдуже, я свою справу зробив, вона може відчувати тільки біль, але він не зрівняється з тим болем, що пік в порваній душі. Це був кінець всьому, всім сподіванням, та хіба мені звикати.
Широке підвіконня спальні номеру, на ньому можна зручно сидіти, що мені нагадало дитинство – я любив сидіти на підвіконні в себе дома, що до переїзду під Одесу. На склі вікна химерні візерунки від морозу. Дим сигарети доповнює картину, випущений в скло. На душі, як і на вулиці, порожньо. Та байдуже мені, байдуже до всього. Байдужа Ольга стала поруч простягаючи чашку з кавою. Не відчуваючи жодної емоції, взяв до рук, автоматично хитнув головою в подяку та підніс до уст. І тут помітив, що кава тільки в мене. Жест Ольги став тут же зрозумілим – вона сама подавала привід до швидкого прощання, знаючи, що так просто я не піду. Ніби внутрішнім поглядом побачив цю картину, відчув всю гіркоту розлуки – патьоки кави на голові та обличчі, квапливі збори, і порожнеча в душі; порожнеча навколо, і холод; холод повернення в холодну домівку; холодну, бо без Ольги, такої яка вона є, мені не життя – і кава лишилась в чашці. Її смак здався райським напоєм, який пили Адам та Єва в раю. А Ольга... холодна, цинічна і байдужа до всього, зараз була чи не самою рідною людиною на всьому світі.
"Де твоя кава? – по її погляду глянув в інший бік підвіконня, там парувала чашечка й для Ольги. У мене вже не було сил дивуватись. – Ти знала, що я зроблю..." – "У мене є здатність бачити майбутнє, і тобі пропонувався вибір." – "Ти не нормальна! Я не дозволю собою маніпулювати!" – в мене ледве вистачило сил підняти голос в знак протесту. – "Я ніколи не дозволю собі маніпулювати тобою, і маркірувати твоїм ставленням до мене."
Підвіконня здалось твердим, з вікна на мене дивились байдужі до всього вікна сусіднього будинку, краще вже байдужість Ольги, ніж від нього, вона принаймні жива. Пересів до крісла поруч з журнальним столиком. Дівчина сіла на товстий килим в мене в ногах, і поклала голову мені на коліно. Це був жест повної покори, жест миру і послуху; розчулений ним поклав свою долоню на цю ніжну голівку. Зараз в дівчині відчувалась ніжність, та ніжність на яку вона була тільки здатна.
"Адміністрація готелю подарувала нам запрошення на святкування Нового року в ресторан "Моцарт". – тихо мовила Ольга, в хвилях холоду, який вже й не помічав, пішли інтервали, між ними відчутне тепло. – Ми підемо?" – зараз в мене в ногах сиділа сімнадцяти літня дівчина, що цілковито і повністю визнала мій авторитет і вік. Щемлива хвиля ніжності обкотила мене з головою, дівчина ставала такою, якою я хотів бачити свою кохану. – "Звичайно, маленька. Ми будемо разом, кругом і завжди!" – це було тверде рішення, разом за будь яких обставин. Випробування кавою пройдено, ми його витримали без втрат, тільки навчені берегти кожну мить коли ми разом. Так, з Ольгою інколи до болю важко, важко витримувати її холодність, її байдужість, і не зворушливе піклування. Мені ж доведеться переглянути своє ставлення до неї, вже зараз бачу – необхідно забути, що вона сильна особистість, і згадати, що їй нема ще й вісімнадцяти, і згідно цього себе вести.
До початку святкування в ресторані лишалось кілька годин. Наш прихід до злагоди відмітили шаленими любощами, і я вже не так реагував на непорушність Ольги, і були готові до веселої зустрічі Нового року.
Майже дві години Ольга присвятила мені, випрасувала костюм, та сорочку, позичивши для цього праску в чергової по поверху; зробила мені зачіску, вишуканий витвір перукарського мистецтва, і зараз я сиджу в кріслі, боячись зайвий раз поворухнутись, спостерігаю за справжнім дивом. Вміння користуватись макіяжем, різними пристосуваннями для наведення краси, підкреслення її, завжди викликали відчуття дива, а коли це стосувалось Ольги, це була фантастична феєрія. Чорна довга сукня з косим подолом, розрізами по стегнам та низьким декольте, ботфорти на шпильці, чорні панчохи, довершували картину підготовки до виходу. В завершення Ольга одягнула на шию ланцюжок з кулоном у вигляді зірки Давида.
Машина таксі вже чикала біля готелю. Хвилина і ми разом сіли до теплого салону. Відчуваючи вагу, схиленої на плече, голівки, готувався до справжнього свята; від милої дівчини йшов приємний запах дорого парфюму.
Відчуваючи на собі погляди працівників ресторану, гордовито підняв голову, розправив плечі, ходою світського лева провів свою даму до зали ресторану, і допоміг зайняти стілець за столом, зручне місце – позаду мене буде опорний стовп, і видно всю залу і вхідні двері. Хвилинами на мене находило осяяння, і я бачив себе ніби стороннім поглядом – поведінка, манери, такому не вчать, подібне передається в крові від батька до сина. Вишколений офіціант, ніби відчував впевненість і звичку відвідувати подібні заклади, швидко подав папку меню, яку передав тут же своїй дамі; а сомельє – дівчина, почала тут же рекомендувати вина з запропонованої мені карти вин. Ми обоє зупинили свій вибір на "Мадері" 1907 року. За кілька хвилин стіл було накрито замовленням, в залі вже чулись веселі вигуки, між столами ходив розпорядник свята і розказував якусь святкову єрунду, до якої поки не варто й прислухатись.
Куштуючи дорогі та вишукані страви, ми мовчки обмінювались легкими усмішками, коли забути про холодність Ольги, її усмішка була дуже й дуже щирою та приємною. Ніколи не вмів користуватись повним столовим набором, та зараз маніпулював ним з природженою ловкістю та звичкою. Офіціант підливав вино тільки келихи порожніли. Навколишній шум мало хвилював нас, зараз він був схожим на приглушений шум прибою. Коли почали бити куранти оголошуючи про настання Нового року, захлопали пробки, рікою полилось шампанське. Вітаючи один одного зі святом, встали тримаючи келихи в руках.
"Мила моя Олю, я не вмію доладно говорити, і мені далеко до Цицерона, а тому прийми мої побажання такими які вони є... Хай Новий рік додасть тобі терпіння, дасть здоров'я витримати мої психи і далі радувати мене. Про щастя я скажу так, коли воно є, то ми разом його знайдемо." – Ольга в подяку коротко усміхнулась. В свою чергу вона сказала так: - "Я побажаю тобі тільки терпіння, бути з такою як я, великий подвиг, на який мало хто здатний. Я не зичу здоров'я, бо воно залежить від мене, я не обіцяю, що в Новому році в тебе поменшає турбот. Що скажу в надію, терпіння в мене вистачить на довго. А, що стосовно щастя, це така химера, що воно є, то його нема. Нам головне не впустить ту мить, коли воно поруч, і зловити за хвоста, як ловлять птаха Фенікс!" - Келихи дзенькнули радісною музикою в наших серцях.
Навколо нас веселились люди. В центрі зали, на танц – полі, танцювали люди, до мого слуху долинали закличні вигуки розпорядника свята, і запальна, ритмічна мелодія. Хитра усмішка Ольги, її добродушна іронія, і до мого слуху долинає інша музика, в якій я впізнав одну з відомих композицій групи "Скорпіонз" "Ветер перемен", Ольга знала, що я не встою і запрошу її танцювати. Галантно тримаючи свою маленьку даму, з поставою королеви, вивів до танку; ніжно і сильно взяв за руку і легко обійняв за талію. Вловивши ритм, пішли в заколисуючому танку, під ніжні переливи гітари, потопаючи в погляді один одного. Ми не помічали змін навколо, тільки реагували на зміну музики. Легка мов пушинка, Ольга літала навколо мене в запальному ритмі рокен – ролу; слухняна в моїх руках, то підлітала до стелі, то стелилась по підлозі. І її погляд, її усмішка.
Коли ж в обох збилось дихання, а в мене почала прилипати сорочка до спини, ми зупинились. І тут дійшло. За той час, що ми танцювали навколо нас утворилось коло з усіх присутніх, мелькав об'єктив відео – камери, спалахи від фото – апаратів. А до нас вийшов розпорядник свята. – "Ця молода пара, за рішенням журі нашого конкурсу, оголошується кращою з присутніх, їх оголошено Королем та Королевою одеського танц – полу." – Від надмірної уваги розпорядника, всіх присутніх, стало ніяково. Мене не порадували подарунки – оригінальний годинник, швейцарської фірми "Омега" і набір жіночої косметики та парфюму, від "Коко Шанель". Це все почало нагадувати виставу, за участю провідних акторів нашої сцени. Коли б не відчуття холодної руки Ольги, тут же втік би, ховаючи обличчя і згоряючи від сорому. Я ніколи не вмів добре танцювати, а тому й не претендував на звання Короля танц – полу. Зрештою не витримав, і нахилився до Ольги, ніби з тим, щоб радісно поцілувати, прошепотів їй на вухо: - "Коли це твоя робота, виведи мене звідси..." – В знак згоди, вона тільки усміхнулась. Після почесного вручення сертифікатів, що засвідчували наші звання, ми не помітно щезли, лишивши в гардеробній щедрі чайові. Машина таксі вже чекала біля виходу.
В машині я швидко заспокоївся. Ще й Ольга холодно констатувала мою не вдячність, адже це вона все влаштувала. – "Я хотіла зробити тобі дарунок до свята, а він тобі не сподобався." – Ніжно притис до себе у відповідь, поцілував за вухом, і відповів: - "Дякую, маленька, дарунок дуже сподобався, ось тільки все якось не несподівано. – і тут же прийшло осяяння, я ж ніколи не бував в подібних закладах, Ольга керувала мною. – Ти ж бачиш майбутнє, тобі було легко все передбачливо підготувати." – "Мені не часто вдається побачити чіткий пазл майбутнього, такий чіткий, щоб мати смогу керувати обставинами, буває таке, що окремі шматочки випадають, і тоді доводиться на ходу щось придумувати. Ти взагалі непередбачливий, у тебе така химерна свідомість, що доводиться діяти по загальному фону подій, керуючись знаннями твого характеру і ставленню до мене." – "Ага, і робити як сьогодні. Ти добре знала, що піти до ресторану з тобою, для мене честь і за щастя. Я не знаюсь на винах, і не вмію себе правильно вести в подібних закладах. Ти керувала мною!" – "Я тільки легко корегувала твої дії, щоб ти комфортніше почувався себе в такому оточенні. Коли тобі це не приємно, я більш не буду." – Через холодну констатацію відчув, що дівчині прикро, вона й справді хотіла як найкраще. Погано себе відчувати маріонеткою. Та ще гірше оганьбитись в очах Ольги, або не зможу вийти з складної ситуації, де Ольга краще мене розбирається. Я схиляюсь перед її розумом, швидкістю реакції. – "Тільки надто не захоплюйся, лишай мені право вибору." – "Довірся мені." – тільки й відповіла Ольга. За пів години ми були в номері.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371154
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.10.2012
автор: ПОЛКОВНИК