Пробач мене, Небо порожнє, за всі нескоєні.
За все недоказане. І за кожне мовчання.
Так беззавітно кохають – тільки поранених воїнів:
Коли руку жилаву тримаєш, може, востаннє…
Пробач мене, Небо безмовне, за всю невіру.
Що замість молитви шепочу Ім’я земне…
Що сіро мені… під Сонцем і Місяцем сіро…
Що кожне «якби» розбивається в сотні «не»…
Холодна безодня застудженої кімнати. Ми
Мабуть ніколи – ніколи! – її не зігріємо…
Простір і час заморожені, розділені ґратами,
Всипані битими дзеркалами і мріями.
Воїне, не закривайся холодними латами…
Скільки, скажи мені, скільки ця битва триватиме?
Ми вже смертельно стікаємо кров’ю… сіріємо…
…А можна, я уві сні твою руку триматиму?...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369668
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.10.2012
автор: Adagio Molto