Сезон дощів, плащі на вулицях гуляють,
Мерщій за ними наші з нами парасолі,
Відповідальність, я відповідально заявляю,
І розчиняю в молоці останню жменю солі.
Неволі не знайти шукаючи в кімнатах,
Де темно й сирість розтікається як холод,
І руки замерзають плоттю на залізних ґратах,
Ковтаючи вустами, у повітрі я втамую голод.
Негода є погода зараз, ми її самі позвали,
Тепер життя і існування в ній стає доцільне,
І райдужне нутро насправді це порожні зали,
Вбрання вдягається чорнішого весільне.
Ми вільні, ні, птахи немов старі у клітці,
Зерном запліснявілим нас годують довго,
Намокли як паслися у болоті усі вівці,
Тісним взуттям натерли мозолі на свої ноги.
І от дорога, я питаю: хто по ній ходив?
Куди сховалися самотні і нові дороговкази,
Якщо це світ, чому ж не має зараз див,
Показуйте листок, я зачитаю голосно накази.
Навіщо образи з майбутнього лише своїм,
Мій день літатиме між скелі у самотність,
І вірити у нове світло й найсолодший дім,
Чому слова говорять про невідворотність.
Гідність і людяність, струмками розмиває,
Сміттям до водоспаду капає брудна вода,
Написане, але чи хтось це вчасно прочитає,
Я відгадав, що вчора ще не відгадав…
7.10.2012
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369192
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 07.10.2012
автор: КРІПАКОС