Цигарка, повільно випускаючи з тіла дим, наче смертну душу, безшумно тліла в попільничці. Дотлівала. Ще менше хвилини до того вона торкалася губ і самовіддано намагалася доставити задоволення. До тих самих губ, які зараз допивали останні краплі золотавого бренді і здригалися в ледь помітній посмішці. Тих губ, які ще досі берегли сліди ясно-червоної помади. Тих губ, на яких ще зоставався табачний присмак. А зараз її дим поволі розсівався у вічності.
Його звали Вовком. Він волів себе вважати Одиноким Вовком. І, в принципі, він і виділявся серед всієї юрби розбурханих відвідувачів тьмяного бару, наче цуценя незвичного відтінку у виплоді. Цьому сприяло і те, що він сидів за столом один й неспішно над чимось роздумував. Його компанія зараз танцювали в центрі приміщення. Він же ніколи особливо не був схильний до танців. Його шал виявлявся у дещо інших площинах.
Зовні Вовка надто нічого не вирізняло. Доволі таки непримітний одяг, сіра куртка, кеди, прямокутні окуляри, акуратна стрижка: все видавало в ньому культ буденності й реалізму. Його романтик же завжди покірно сидів на повідку. Тільки сьогодні тому вдалося вирватись. Адже сьогодні не був звичайний день. Навіть жовті ліхтарі зверху нині мерехтіли та зрадливо тремтіли. Це викликало в середині нього небезпечний резонанс, та, на диво, це йому подобалось. Сьогодні йому подобалось все.
Він дивився на порожню склянку перед собою. Вона була повна різноманітними бліками й відтінками, всію своєю площею намагалася передати колірну гаму світського бару та залишитись при цьому прозорою й непорочною. Це видавалось йому казковим. Він милувався цим видовищем. В минулому Вовк намагався бути (скоріш стати) художником. Він давно це закинув, але любов до кольорів і образів в ньому залишилась, мабуть, назавжди. Всією своєю душею Вовк старався радіти такій красі. Адже сьогодні був останній день Раю.
В дальньому кінці приміщення прочинились та гучно зачинились двері. Йому зажадалось того прохолодного весняного повітря. Але для цього треба підніматись, вдягати куртку, зичити когось цигарку для пристойності. Надворі ще було доволі прохолодно та і час ще буде. Буде дуже багато часу на холод і вітри. А цей вечір так легко можна зруйнувати.
До столика підійшла розпашіла й вельми вродлива дівчина й поцілувала Вовка. Спробувала в черговий раз витягнути його до танцю, але він, як і завжди, був категоричним. Тоді вона залишилась, опавши в його обіймах. Вовк не мав нічого проти. Вона була не першою, навряд чи буде й останньою, такі приходять та відходять, залишивши по собі хіба невеличкий слід, наче рубці давно заживших шрамів. Він сказав щось. Дівчина засміялась. Вовку подумалось: до чого ж красивий сміх у одноденних метеликів. Він не дорожив нею в перспективі. Але йому подобалась вона зараз.
Поволі до столика повернулися й решта. По новій посипались жарти, гучні розмови на цокання стаканами і бокалами. Вовка наче загус у цій галасливо-барвистій атмосфері. Він був одним із них. Поруч нього з іншого боку від його дівчини сіла інша, його давня подруга – невеличке тендітне створіння з відповідним ім’ям – Лілія. І з великими та щиро відкритими світу очима. Вовку зненацька захотілось потакати своєму незвичайному станові і він запросив її на танець. Саме включили ненав’язливий “мєдляк”.
Реальність навколо закрутилась, закружляла, обернулась у розпливчасту гаму кольорових вогнів, наповнилась жіночими парфумами, світло-русим волоссям, все тими же сигаретним димом і ледь чутним ароматом кави. І великими блакитними очима в самому центрі світу. Він подумав, що Рай в книжках надто хибно описують. А ангелів.. Один був точно перед ним, хоч і цілком матеріальний. Йому не хотілось, щоб все це закінчувалось. Він прошепотів їй на вухо кілька слів. Вона не почула. Він все одно подякував їй. Вовк був впевнений, що це востаннє. Сьогодні вони розійдуться по домах і більше не зустрінуться в цій реальності. Принаймні такими. Адже сьогодні був останній день Раю. Музика якось непомітно змінилась на добротний джаз й він вирішив припинити цей епізод.
Після цього Вовк з Лілією повернулися за столик та розсілися по своїх місцях. Їх відразу прийняла в себе та гучна атмосфера, наповнена сміхом та голосами. Вовк взяв нову, ще незайману, цигарку і спробував її підкурити. Збоку непомітно підкрався ласкавий поцілунок його дівчини. Вхідні двері знову прочинились і миттєвий протяг загасив вогонь запальнички. Раптово, в непомітну оку мить, не залишивши по собі навіть хмарки диму. Вовк вирішив, що в запальнички вельми підступний, неприємний вогонь. Він ще кілька разів черкнув камінцем, але не з’явилось нічого більшого за іскру. І тоді Вовк відчув, що вогонь вже помер. Назавжди зник, нікого більше не зігріючи. А також він забрав із собою цей вечір. По шкірі пройшов холодок, крижаною хвилею заміняючи колишнє тепло. Хтось крикнув парочці біля входу і двері зачинились. Вітерець протягу за секунду перед цим прослизнув у щілину надвір й після цього бар залишився пустим. Повним людей і без жодного ангела.
Так закінчується Рай.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369146
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.10.2012
автор: M.E.(nachtigall)