Тебе немає так довго, що я загубив годинника,
і вкотре сьогодні згадав, що часові не підкоритися.
Від тебе у мене лишилась лише пересохла кориця,
та рай – це весь рай одразу, а не його частинка.
Скучав за тобою до того, поки не став читати.
Коли ж я почав читати – мені стало просто нестерпно –
той лист, що лишила на чорний день, я цілісінький серпень
щоночі й щодня розбивав на верлібри, поеми й цитати.
Та серпень скінчився, він здох, серпень здох і немає де взяти.
І сплю, і молюся, і сниться молитва, й молюся про сон.
Я жодного разу не плакав, бо з першого дня просох,
тому коли з’являться сльози – я це сприйму за свято.
Я не відчуваю тривоги, що шкіра була молодшою.
Важливий не вік чи зріст, а присутність людини поруч,
або хоча б дихання, дотик легенький, зіжмаканий порух,
але я – з голодною шкірою, ніби з порожньою ложкою.
Я – скло за мить до падіння, і тріщинки ці – майстерні,
коли я пригадую твій високохудожній ліфчик.
І знаю – обняти тебе – це ніби застрягнути в ліфті,
й за жодних умов і прохань – не викликати ліфтерів.
Так сумно і скучно без тебе, що навіть не можу голитися.
І відповів би на все це, якби не було запитань,
які притупляють леза, виснажують статки і стан.
Обличчя усе заросло, й не знаю тепер, де потилиця.
Спільні світлини ховав, купив нелегальну зброю,
хотів, щоб усе збереглося, плекав закапелок кожний –
індивідуальність, що стерлась об шкіру нічних перехожих,
мені не належала, – завжди тривала лише з тобою.
Без нас ще продовжують снитися над подушками сни,
і в них дві людини спілкуються, але без мовних ознак:
я тебе так люблю, як сніжинки – носи собак,
я тебе так люблю, що – ні відстані, ні довжини.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368822
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.10.2012
автор: Павло Коробчук