Відкриваючи очі кожного ранку, ми відчуваємо холодні лещата реальності на своїх повіках з її довжелезним шлейфом звуків, що засідають у думках на наступні години нашого існування. Радість, сум, сумніви, страх…. Все це звучить у кожному складі промовленого слова цієї персони. Вона шепоче, пестить вухо ніжними дотиками своїх слів, подекуди її голос зривається на крик і раптом зникає у проваллі шепоту. Буває, що голос тремтить, інколи він розливається потоками по венах, стискаючи серце своїми блідими руками, бажаючи відчути ваш пульс. Приходять дні, коли вона хрипне від своїх емоцій, а потім розмовляє за допомогою жестів. Реальність – багато інтонаційна дама з вишуканими оманливими рисами, які зваблюють і обвивають душу невидимими нитками емоцій. Хтось її боїться, інший- вперто протистоїть, демонструючи стійкість власного характеру. Є такі, що тремтять від тієї шаленої реальності, коли відчувають її подих на власному обличчі. Проте найстрашнішим у її чарах виявляється непомітна рисочка, що прикрашає обличчя. Тиша…. Та ледь вловима для очей тоненька складочка, яка подекуди перетворювалася на огидний шрам, спотворюючи ніжні риси обличчя Реальності. Мало кому вдавалося помітити його, тільки ті, чия душа поринала у сірі хмари відчаю, ставали тими щасливчиками.
Таким переможцем були сіро-зелені очі. У їх житті був той момент, коли вся краса неприступної реальності постала перед ними. Що відчуваєш у той момент?? Страх? Суміш здивування і захоплення? Спустошення чи може розчарування? Кожен отримує свою винагороду чи то більше покарання за такий самовпевнений ризик. “Ми пишемо історію своїх днів у тих емоціях, які вирують у душі, сповнюють думки ваганнями і бажанням зникнути у танці мрій. Так і я мріяла про спокій, затишок власних сірих днів, коли просто сидітимеш на підлозі з улюбленою книгою на колінах. Звичайні, буденні мрії блідої постаті з печальними очима. Але прийшла та загадкова дама, обличчя якої було прикрашене тонким шрамом. Тиша… Я прожила свою тишу… Дні, тижні і місяці тиші, які перетворили моє існування на безмовне марнування життя. Здавалося, що життя розділило мою душу на дві кардинально протилежні особистості, які вороже співіснували на території мого внутрішнього світу. Марні намагання привести двох примар до спільної межі зазнавали краху. Одна сторона трималася міцно стикаючи руки у кулаки аби не зронити сліз з очей, інша- вкривалася пилом байдужості і болю. Кожна з них потай шукала причину, чому вони не могли потиснути одна одній руки і забути минуле за п’янким ароматом кави. Всі старання зникали безслідно та в подальшому не виявляли бажання вдруге навідати таких персонажів. Для них вони були безнадійними рештками моєї душі, яка будувала своє життя з вірою у світлі сонячні дні. Іронічна посмішка виникала на їх обличчі, коли мої душевні суперниці розпочинали чергову суперечку. Чому вони не могли почути одна одну? Не знаю…Це питання для мене було непідвладним для вирішення. Єдине, що лишалося незмінним так це Тиша. Я прожила свою Тишу….. Рік Тиші у чотирьох самотніх стінах. Приходили дні, коли я починала божеволіти. Відчуваючи смак божевілля на своїх устах, я говорила сама із собою, з пусткою навколо себе і своєю самотністю. Страшно?? Ні… Це була Тиша мого життя. Це був мій порятунок, аби не втратити рештки власної людяності. Тиша непомітно присідала поруч на підлозі, пильно вдивляючись в мої очі, читаючи у них страх. Вона слухала мої думки і кивала головою, згоджуючись з тим, що я потопаю у відчаї. Найстрашніше було те, що вона жодним чином не намагалася мені допомогти. Тиша насолоджувалася моїм безсиллям, втамовуючи свою цікавість в очікуванні мого згасання. Дні, тижні, місяці…. Календар крокував далі, а моя душа лишалася сидіти там на підлозі у напівтемряві самотніх стін.
Декорації за вікном поволі змінювали одна одну, душа марніла, в очікувані чогось. Пані Тиша навідувала мене щоденно, проте поволі мої душевні суперниці робили кволі спроби до примирення. Поодинокі благальні погляди про допомогу, простягнуті руки і неквапливі кроки на зустріч до примирення. Тіні навколо мого божевілля починали танути і тоненькі промені світанку навшпиньки заходили до моєї душі.
Страшно, коли Тиша сидить поряд з вами на підлозі, але страшніше, коли вона тримає ваше серце. Інколи варто бути непривітним персонажем і не відкривати душу Тиші.
Спробуйте, це варто того….. ”
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366595
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.09.2012
автор: філософ