Тут хутір був – тепер його нема.
Скриплять в зажурі дві старі черешні.
Як вартові історії почесні -
земне коріння в світі їх трима.
Усе життя - дороги і стежки,
усе життя – від пуп’янка до віка…
Чого б, здавалося, потрібно чоловіку,
що обира для себе шлях тяжкий,
прошкуючи крізь сутінки зневір,
як пташка, що спокою не знаходить
у вітряну розхристану погоду,
або бездомний одинокий звір?
Журби Галини наче й не було…
Колись давно ще, може, хтось відплакав…
Черешні, як окличні-кличні знаки –
всі ці роки чекають за селом.
Але й вони ось-ось…- такі старі...
А корені глибокі, як і слово,
що зболене любов’ю при основі ,
заземлене на батьківськім дворі.
Галино, до черешень! Вже пора…
Фільварок був тут, кажуть старожили.
А ці черешні сад ваш сторожили,
і хутір, де гасала дітвора.
Немає хутора – вітрами рознесло...
А ви із чужини - на Україну,
що наче купина неопалима,
живе, як ці черешні – всім на зло!
Журбо! Журинонько…У цій землі ваш дух.
Він гомонить і проростає болем…
Встає світанок сонячно над полем –
розвіять вашу тугу й самоту.
Повідайте, як там, на чужині -
без України, рясту, материнки,
без соняхів, що у вікно навшпиньки,
без джерела, що в травах жебонів?
Без «кукуріків» півнячих, а ще
без тих селян, що серцю небайдужі,
без бджілок, що снують довкола ружі,
густих пшениць, орошених дощем?
Вертайтеся на хутір – вже пора…
Пробачте нам – усім вашим нащадкам,
що пам’ять час відлічує спочатку,
далекий світ діставши з-під пера.
11.12.2011
Тобі б до черешень, туди,
де б’є джерело дзвінкоросе,
де вдосвіта півень будив,
де світом хмеліли покоси.
Ти долю благала: ще б раз
втопитися в травах пахучих,
туди, де барвінок і ряст,
в дитинстві залишений хутір.
Та час невмолимий, і вже
давно нема хутора, саду.
Лиш ворон вгорі стереже
життя, що на будень і свято.
Якби міг повідати крук,
аби мав у крилах ще сили,
на цвинтар в чужий Бавенд-Брук
черешень приніс, як просила.
Упали б вони на межі
цього і тамтешнього світу.
Могили, немов сторожі,
здаля Україною світять.
Не свічі, що їх палить хтось,
любов то - в серцях поіменних:
близенько Осьмачка Тодось,
ще ближче Докія Гуменна.
Євгеній десь тут Маланюк,
Лятуринська теж недалечко.
Немов естафету чийсь внук,
підхопить вітчизну сердечком.
Нізащо не згасяться, ні!
знесилені давнім далеком
любові досвітні вогні,
хоч їм було в світі нелегко.
І сила глибока пера
корінням з народу - там соки.
Вертайся, Галино – пора –
журавкою в небі високім
11.2010
Олена Герасименко, член НСПУ
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366142
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 23.09.2012
автор: Omega