Шумить вода всесвітнього потопу
в моїх думках.
Шукає десь притулку одинока
душа, мов птах.
Знайдеться може дерево чи гілка
в стихії бід,
врятується самотня українка
і її рід.
Але пливе ковчег по хвилях
розбрату в вир,
не видно гілки порятунку
ні вздовж, ні вшир.
О де ти, дерево спасіння,
від власних дум?
Я голубом до тебе лину,
прийми мій сум.
Злітаю ластівкою в небо
над морем сліз,
хоч би верба, хоч би калина,
хоч тінь беріз.
Ось чорним птахом піднімаюсь -
вода шумить.
О, появися, проведіння,
хоча б на мить.
Не дай пропасти одинокій,
слабкій на дні.
Нехай в душі післяпотопні
засяють дні!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365804
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 22.09.2012
автор: всесвіт