Колись, ще в дитинстві, засинаючи я постійно дивилась на чорно-білу картину, що висіла навпроти мого ліжечка. На на ній був зображений ліс. Дерева, що росли в хаотичному порядку та дорога, яка губилася в далечі серед них. засипаючи та вдивляючись в картину, інколи здавалося, що я там, ходжу серед тих дерев... Не дивлячись на відсутність різних кольорів, ліс був гарним, і навіть...якимось одиноким... його чорний колір, вперемішку з білим, надавали йому безліч відтінків, а вранішня роса насичувала його повнотою відтінку.
Ліс не мав тварин, він наповнювався тільки співом птахів, що мрійливо співали і покривали несамовиту тишу щебетом...
...далі моя прогулянка продовжувалася уві сні, який мимоволі збагачував ліс кольровими барвами, що оживали, поступово насичуючись. Шумом листя, яке лоскотав вітер, і воно грайливо розліталося під його диханням. Тваринами, які зовсім не боялися шурхоту від моїх кроків, косулі навіть дали доторкнутися свого хутра, ніби піддаючись, розуміючи що я боюся їх більше.
Якісь миті і я відчуваю, що декілька краплин упали зверху, і від їхнього холоду мороз пробіг по шкірі, дощ... Великі краплини його неслися зверху з несамовитою швидкістю і з шумом падали на листя. Який він холодний..., спів птахів замовк, здається - життя зупинилося, але не для дощу - все притихло від його володарювання, тільки я стою і збагачуюся силою його кожної краплини, якій я завадила впасти на землю. Ще декілька хвилин...і я просиналася, сповненою сили, енергії та приємних емоцій, а скільки ще потрібно дитині для щастя?:)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365416
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.09.2012
автор: Helen Birets