читай.

ХОЛОДНО.  
Просто  холодно  знати.    Холодно  усвідомлювати,  що  ти  НЕ  МІЙ.
Ні.
Не  так.    
По  венах  ріже  той  факт,  що  я  НЕ  ТВОЯ.  А  ще  гірше  знати,  що  це  від  мене  не  залежить.
Абсолютно.
Що  би  я  не  зробила,  я  все  одно  НЕ  БУДУ  твоєю.  
Бо  ТИ  НЕ  ХОЧЕШ.  
Просто  тому,  що  я  не  ТА.

Дивно.
Здавалося  б,  що  усе  так  просто.
Нічого  ж  не  було.  
Але  саме  усвідомлення  того,  що  це  вже  десяте  коло  пекла,  зводить  мене  з  розуму.  Змушує  відчувати  на  своїй  спині  кровоточиві  рани  від  батогів,  якими  страшні  чортяки  лупцюють  таких  грішиць,  як  я.  Тих,  хто  кохає.  Кохає  тих,  кого  КОХАТИ  НЕ  МОЖНА…  Але  знаєш,  я  вже  починаю  звикати.  Кожен  раз  усе  заново.  Кожен  раз  усе  повторюється.  І  кожного  разу  я  зарікаюсь.  
ЗАРІКАЮСЬ,  що  не  буду  кохати  знов.  
ЗАРІКАЮСЬ,  що  від  сьогодні  мені  стане  все  одно.
І  з  неприродною  усмішкою  я  вже  вкотре  жартома  кажу,  що  піду  в  монастир.  
А  в  голові  зринає  мамине  «НЕ  ЗАРІКАЙСЯ!»
Але  і  це  не  найстрашніше.

Страшно  те,  що  я  більше  НЕ  ВІРЮ.  
Просто  не  вірю.
Я  стала  цинічною.  
Я  НЕНАВИДЖУ  себе.
Мене  просто  вивертає.
На  кожне  нове  «КОХАЮ»,  САРКАЗМ  -  моя  єдина  відповідь.  
Завдаючи  іншим  болю,  я  РЯТУЮ  себе.
Бо  боюсь.
Боюсь  знову  спускатись  у  те  чортове  підземелля,  де  оті  страшні  створіння  радо  чекають  на  мене.
Краще  здушити  на  самісінькому  початку.
Одразу  позбавити  права  на  життя.
Нехай  краще  зараз  проклинають,  аніж  потім.

Я  не  вірю  НІКОМУ.
І  не  підпускаю  НІКОГО.  
ЖОДНІ  клятви.
НІЩО  не  змінить  моєї  думки.
КОХАННЯ  НЕМА.  

А  пам*ятаєш,  ми  сперечалися:  ти  говорив,  що  взаємної  ЛЮБОВІ  НЕ  БУВАЄ,  я  ж,  до  хрипоти,  тобі  доказувала  що  вона  ІСНУЄ,  що  МИ  ЗНАЙДЕМО  її.  А  через  місяць  ми  помінялись  місцями:  тепер  ти  говориш  тими    ж  словами,  що  і  я  тоді.  

Дивно.  
ТЕПЕР  я  не  вірю.  
Не  вірю,  як  могла  колись  говорити  настільки  абсурдні  речі.  
Не  вірю,  як  могла  вірити  у  всю  цю  дурню.
Банально.
Правда?
Можна  списувати  усі  мої  погрішності  на  відтяті,  брудними  й  тупими  ножицями,  крила.  Тими  ножицями,  якими  жорстокий  м*ясник  розчленовує  труп,  невинно  убієнної,  тварини.  Бридко  і  неприємно  навіть  уявляти  таке.  Та  комусь  це  приносить  задоволення.
Слід  зазначити:  та  тварина  є  мертвою,  а  мій  М*ясник  РІЗАВ  мене  ЖИВОЮ.

Але  ж  я  знаю,  що  у  всьому  винна  САМА.

От  сиджу  і  дивлюсь  у  небо.  Якби  ж  то  навчитись  ЛІТАТИ.  Знаєш,  я  б  тоді  обов*зково  щовечора  підлітала  б  до  твого  вікна  і  співала  б  тобі  колискові.  Як  малому  дитятку.  На  солодкий  сон.  
Я  б  відганяла  усіх  і  забороняла  їм  тебе  будити.  Просто,  ти  знаєш,  я  так  люблю  дивитися  на  тебе,  коли  ти  спиш.  І  така  злість  збирає,  коли  ти  невдоволено  розплющуєш  очі,    і,  з  обличчям  інопланетянина,  розглядаєш  усе  навкруги.  Приходиш  до  тями.  Що.  Як.  Де.  
Я  б  берегла  твій  сон.
Я  б  літала  щоночі  у  височінь.  Темну-претемну.  Синю-пресиню.  Із    відтінком  фіолетового.  І  щоразу  б  підхоплювала  падаючі  зорі.  Я  б  загадувала  бажання.  Просила  б  у  тих  зір,  щоб  були  добрими,  і  щоразу  підкидала  б  їх  назад  в  небо.  Ні,  я  б  сама,  власнокрильно,  приносила  б  їх  ангелам.  І  нехай  би  ці  чисті    Божі    створіння,  самі  почепляли  їх  на  темний-претемний,  синій-пресиній,  із  відтінком  фіолетового,  фон.  Нехай  би  ті  зорі  берегли.  Берегли  мої  мрії.    Берегли  НАС  ІЗ  ТОБОЮ.

Але  КРИЛ  нема.  І  ЛІТАТИ  я  НЕ  ВМІЮ.
Немає  НЕ  ЛИШЕ  крил.
Немає  НІЧОГО.
Порожнеча.
Я  не  ТА.

КОХАННЯ  НЕМАЄ.

Уся  моя  колишня  ніжність  ховається.  
Маленька    блакитноока  дівчинка,  чиїм  сенсом  життя  були  мрії,  зникає.
Доросле,  егоїстичне  С.Т.Е.Р.В.О.  на  високих  підборах.
Така  собі  бізне-леді.
Густий  шлейф  дорогих  парфумів.
Гарний  макіяж.
Дорогі  бренди.
Саме  такою  ти  колись  зустрінеш  мене  одного  надвечір*я  на  вулиці.
Йтиме  багато  людей,  але  чомусь,  із  невідомих  нікому  причин,  у  тому  натовпі  ти  звернеш  увагу  САМЕ  НА  МЕНЕ.
Я  необережно  підведу  очі.  Візьму  на  свою,  не  без  того  грішну  і  нещасну,  душу,  ще  один  гріх.
Мить  буде  короткою,  але  у  ній  буде  ВІЧНІСТЬ.
А  потім  я  опущу  довгі  густі  вії  і  піду  ДАЛІ.
Ніч  сховає  мене.

Світлофори.
Машини.
Ліхтарі.

Можливо  ти  будеш  йти  із  своєю  дружиною,  коханкою  чи  просто  новою  пасією,  а  можливо  навіть  з  дітьми.
Та  про  мене  тобі  дізнатись  не  вдасться.  Не  старався  би.  Не  вдасться  дізнатись.  Ні.
І  хто  вона:  коханка,  дружина  чи  пасія,  так  бАйдуже  буде  мені
Спішу  я  додому.  Не  маю  часу  я.  Мене  там  чекають  КОХАНІ.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364815
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.09.2012
автор: Настя Мозгова