Софія (частина VІІІ заключна)

Життя  текло  собі  розміреним  плином.    
Стара  хата  на  Романовому  обійсті  змінилася  новою,  просторою.  Сини  росли  здоровими,  вродливими  та  розумними.  Софія    займалася    дітьми  та  домашніми  справами.  А  Роман  щодня  на  роботі.  Працював  ревно,  аби  забезпечити  родину  достатком.  А  по  роботі,  чи,  як  бував  удома,  переймався  ґаздівкою,  привчаючи  й  синів  до  неї,    тішився  ними  і  вчив  їх  усьому,  що  знав  сам,  виховуючи  у  них    гідність  та  порядність.  
Коли  мали  вже    з  них  добру  поміч,  а  найстаршого  Назара  одружили,    дав  Бог  Софії,  хоч  була  вже  далеко  не  молодою,  подарувати    Романові  ще  одного  синочка…
 Рік  змінювався    роком,  одні  клопоти  іншими,  аж  прийшла  знов  недоленька    до  Софіїної  хати.  ..  
Заслаб  Роман.  Та  так  нагло  заслаб  -    у  одну  хвилю  стала  біда  чоловіка  точити.  Софія  гризлася,  плакала,  по  лікарнях  з  Романом  ходячи.  А  він  зліг,    та  й  умер  невдовзі  по  тім,  залишивши    на  Софію  синів  та  море  душевного  болю.  
- Софієчко,  -  казав  умираючи.  –  Прости  мені,  як  може  коли  був  задуже  прикрий  тобі.  Прости  ми,  що-м  тебе  до  тяжкої    роботи  силував,    я    не  хотів  аби  тобі  було  зле    коло  мене,  але    ми  гірко  з  тобов  бідили,  ти  сама  се  знаєш…    Прости  мені  за  кожде  слово,  що  м  тобі  сказав  криво,  бо,  може,  я  не  був  дуже  лагідним  чоловіком,  але  я  любив  тебе,  Софіє.  Дуже-м  любив…
- Нє,  Романочу,  не  кажи  так,  ти    був  мені    добрим.    Ти  все  мені  був  добрим…  –  Плакала  над  ним  Софія,  а  гіркі  сльози  скапували  важкими  краплями,  на  його  змарнілі  руки…

По  похороні,  зчорніла  і  змордована  Софія  сама  злягла  слабою.  Не  було  їй  ні  причини,  ні  болю  тілесного  на  те,  лише  невимовна  душевна  мука  точила  її  з  середини  у  гіркому  бануванні  за  чоловіком.  
Хворіла  Софія  затяжно.  І  може  було  би  се  ще  продовжувалось  довго,  якби  не  діти,  котрим  прийшла  пора  женитися.  
Спочатку  одружився  Іванко,  втішивши  Софію  невісточкою,  щирою  щебетушкою.  А  за  пару  років  і  Мирослав  привів  до  матері  свою  наречену.  Біда  поволі  вступалася  з  Софіїного  подвірэя,  котре  натомість  почало  заповнюватись  галасливим  дитячим  щебетом,  котрий  так  тішив  її  зболене    життєвими  випробуваннями  серце  і  був  найкращим  і  найдієвішим  ліком,  як  збиралася  на  подвір'ї  її  велика  і  дружня  родина.
А  ще  за  кілька  літ  одружувався  наймолодший  Василь.  Софія  раділа    і  плакала  одночасно,  не  вірячи  своєму  щастю  –  діждала.  Ох,  Романе,  Романочку…  Як  би  ти  тішився,  як  би-с  веселився,  йдучи  в  танець  на  весіллі  свого  наймолодшого  сина…

Одної    літньої  днини  прийшла  до  Софії  сусідка.  
- Слава  Йсу  Христу!
- Слава  навіки  Богу  святому!
- Софіє,  маю  ти  щось  сказати.
- Кажи,  Анно.
- Прийшов  один    гість  до  нас,    просит  аби-с  прийшла  на  пару  хвиль.
- Що  за  гість,  Анно?  –  Здивувалася  Софія.
- Петро  Павлусів…
Софія  вмовкла  і  закліпала,  здивована  такою  несподіванкою.  Десь  глибоко  в  серці  сіпнулася  якась  призабута  надірвана  струна  і  защеміла  непроханим  сумом.
- Нащо  я  йому  спотребилася?
- Каже,  що    дуже  тебе  видіти  хоче.  Ади  скілько  років  минуло,  приїхав  до  родини,  а  сюди  навмисне  прийшов  аби  здибатись…
Софія  вагалася.  Бажання  побачити  Петра,  по  стількох  роках,  боролося  з  здоровим  глуздом,  затиснене  в  лещата  невідворотної  старости.
- Та  й    який  він,  Анно?..
- Та  який…  Старий,  біліський  ,  як  молоко,    в  зморшках,  лиш  очи  засвітилися,  як  колись  замолоду,  коли  про  тебе  заговорив…
Софія  лиш  задумливо  похитала  головою.
- Білісінький…  Та  як  не  буде  білісінький,  як  то  вже  й  я  сімдесятку  розміняла…  Ой,  так-так...    -  А  по  хвилі  мовила.  -  Я  не  піду,  Анно…
- Ади...    А  що  ж    му  сказати  маю?
- Скажи,  що  нема  мене  дома,  пішла-м  десь…
- А  що  не  хоч  його  вздріти?
- Хочу...  Але  не  піду.  Нащо  тепер  сего?  Старі  ми  вже,  минулося  наше…

Загасли  Петрові  вогники  в  очах,  як  побачив,  що  сама  Анна  вернула  до  хати.
- Нема  дома  Софії.  Кажут  діти  -  пішла  десь.  –  Роблено  буденним  тоном  озвалася  Анна.
- Не  схотіла…  -  Ледь  чутно  обізвався  Петро,  похитавши  головою  та  журливо  усміхнувшись.  –  Бодай  би-м  був  ще    хоч  раз  глянув  на  неї,  а  так  доведеться    на  той  світ  йти  не  попрощавшись…


…  Не  сплять  очка,  не  сплять…  Ой,  не  спиться!..  Мандрує  перед  ними  давня  молодість,  як  сон,  чи  марево.  Як  давня  казка,  напівзабута…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363589
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.09.2012
автор: Адель Станіславська