Я так і не змогла тебе причарувати. Я не потонула у блакиті твоїх очей і не стала мавкою, щоб заворожити тебе лише тембром мого голосу, єдиним поглядом чи дотиком. Що ж – не вийшло, а все могло б бути зовсім інакше. Скажи мені зараз, чи ти віриш у кохання? Віриш? Ти думаєш що кажеш мені правду, адже якщо це так, то ні ти, ні я не кохали, або навіки упустили свою єдину надію на щастя і втілення всього сенсу життя, невже це так? Якщо ти в нього віриш, то виходить що любиш мене і зараз, чи ти завжди брехав коли дивився мені в очі, кажучи що я єдина для тебе в цілім світі, що я твій ідеал. Я краще повірю у те, що ти цілий рік мене обманював, ніж у те що ти віриш у кохання, бо кохати ти не здатен, адже людина яка це може ніколи б не вчинила так як ти. Природа не нагородила тебе чуттєвістю поета, а може ти і взагалі не знаєш що таке взагалі високі почуття, а лише вмієш задовольняти свою пристрасть. Ти не маєш ні гордості, ні поваги до себе чи інших, ти думаєш що все купується і продається. Ми з тобою дві протилежності і тому б ніколи не були б щасливі разом, наче Маруся Чурай зі своїм зрадником Грицем. Я не буду тебе попрікати, адже ти сам усе знаєш і якщо у тобі ще живе щось хороше, то тобі стане соромно за себе, надіюсь ти зрозумієш свою помилку і визнаєш це, бо я вірю що ти не пропаща душа. Дозволь мені хоча б зрозуміти що я колись любила людину, а не ту істоту позбавлену моралі, якою ти себе зараз подаєш. Так, так, саме подаєш, думаючи що це для тебе вигідно! Для чого це тобі? Я вища від всього цього і ніколи не зможу виправдати твого вчинку. Я ніколи не зрозумію жорстоку брехню, наклепи, зраду. Тепер мені зрозуміло чому ти так прагнув бути зі мною, але не зміг. Я так і залишусь для тебе мрією, піснею, поезією, міражем, тією віддаленою, але бажаною примарною надією, про яку ти вголос ніколи і, мабуть, нікому не скажеш, бо ти занадто гордий, але ж твоє серце живе, невже ти зовсім не здатен відчувати. Для мене ти залишишся далеким кам’яним силуетом, невиправданою, зрадженою надією. Я не звертатимусь до твоєї совісті, ти сам знаєш усю правду, але я спитаю тебе, чому ти не можеш визнати очевидне, що я давно уже зробила. Мені стало легше, а тобі тільки гірше... Як багато людей, читаючи ці рядки, бачить у них себе і своїх знайомих, саме тому немає сенсу знаходити промовисту назву всьому вище сказаному. Знайди свою суть і прислухайся до свого внутрішнього голосу…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362968
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.09.2012
автор: Лілея Лозова