1944 р. Наш батальйон підходив до кордонів Польщі. Солдати були виснажені тривалими боями, й тому було чуте одну лайку. Штабна машина гуділа десь попереду. До точки призначення залишилось 10 км, а на відпочинок ніхто й не дума зупинятися. Раптом: налетіла група винищувачів, які були не нашими. Вдаривши в середину колони вони полетіли геть.
Сутеніло. Капітан робив обхід. Як виявилось загинуло 20 чоловік. Як же сильно він лаявся. Взагалі капітан був дуже доброю і чесною людиною. Німців ненавидів так сильно, як тільки міг. Хлопці казали, що під час розвідки вбили всіх з його групи, а він один єдиний притягнув двох язиків. При чому він їх притягнув без свідомості, бо по дорозі він їх так бив, що одному навіть ребра зламав.
- Ну, як ти? – обізвався мій найліпший друг Микола. До речі він мені якось життя врятував. З того часу ми не розлучні. – Потрусило?
- Жити можна.
- Ну от і добре, а то деякі від страху… ну сам розумієш.
- Я не з таких, й гірше бачив.
Микола раніше був членом ЦККПУ. Через репресії був посаджений до в’язниці. Потім в штрафбат. Через поранення дали сержанта, от і воюємо разом.
- Підйом! – почувся голос майора. Майор – це, ще та свиня. Злий, товстий, а тупий, як валянок. Який ідіот дав йому пагони?
- Вставайте хутчіш, - знов горлопанить той – ще пертись чорт знає скільки до тих клятих окопів.
Дякуючи далі нічого цікавого не трапилось. Ну й добре. Йшла тиха ніч, ніколи не задумуючись, я зрозумів, який хилий, беззахисний наш світ.
Ранок. Прибула польова кухня. На диво всі організовано підходили, отримували пай, й шли геть. Їсти хотілось, хоч вмирай, тому не дивлячись, що каша гаряча, я вплітав її за обидві щоки. Тут приєднався Микола, а з ним й Сашко. Жували й плямкали вони, ще швидше ніж я. В Сашка була кличка – «баламут», він не міг мовчати, завжди всіх підколював. Через свій язик двічі попав до штрафбату, а тепер з нами.
Доївши пайок потрібно було готуватись до оборони позицій. По даним розвідки німці повинні були напасти завтра о 10 годині. Працювали всі, лише цей майор сачкував, спав в машині. Ну і навіщо він приперся?! Чи воювати з нами зібрався?!
Десь о четвертій вечора ми закінчили і кожен велів робити, що хотів. В окопі сильно не повеселишся, тому Сашко травив свої байки…
1 листопада 19944 р 9 година ранку.
Всі готові до оборони позицій. Як за годинником, пішла перша хвиля наступу. Загриміли канонади пострілів. Перший наступ було стримано, але німці не здавалися…
- Ого! – закричав невідомий голос.
Я лежав на землі, очі мої були закритими, і якийсь біль не давав спокою.
- Ще один! – закричав новий голос, але невідомий. – Сюди носилки…
Я втратив свідомість.
Очі відкрив тільки в шпиталі. Шпиталь нагадував школу, чи міський центр. Двері відчинилися:
- Ну, що? Як себе почуваєш? – запитав ніжний, але суровий голос. – Їсти хочеш?
- Пити, пити.
Знов втрачаю свідомість.
Коли знову оклигав, побачив, що голова й плече перебинтовані. З ран нещодавно сочилась кров.
- Оклигав, - сказав голос, який я начебто чув, хоча спочатку не впізнав. – Ти перелякав нас всіх.
Мойому здивуванню не було кінця, на стільці коло мого ліжка сидів Микола в лейтенантських пагонах. Він сіяв він радості.
- Я до речі порадувати тебе хочу. – сказав той. – Ти теж лейтенанта отримаєш по виписці.
- Це добре, але коли мене випишуть?
- Цього я не знаю. Ти видужуй, – погрозливо. – а то я тобі задам.
Він засміявся і пішов. В вузлику який він мені залишив була фляга, хліб і кецик сала. У флязі була горілка. Я махом випив, закусив, пом’янув вбитих товаришів. Допив що було (вже не закусуючи ). Як хотілось заплакати. В цей час зайшов лікар:
- Ну як себе почуваємо? Гарно? Що пити починаєш? Я все розумію, але тільки п’яних солдатів нам не вистачало. А прийде головний лікар, він влаштує тобі кордебалет.
- Дякую за пораду.
- Нема за що. – лікар йде, а замість нього ввійшла медсестра:
- Час на перев’язку…
Ось так я провів десь з півтори місяця. І, нарешті виписка.
28 січня 1945 р. Мене переправили в піхотні війська під північну частину Німеччини. Прибувши на місце, я здивувався коли побачив Миколу. Після довгої розлуки з другом захотілось почесати язики:
- Ну, як ся маєш?
- Добре, а ти? Як ти тут воював без мене.
- Зараз не про це. Не хочу розчаровувати тебе.
Після довгої паузи я не витримав:
- Кажи вже. На війні ми. Що може бути гірше?
- Гаразд. Не нервуй. Отже завтра ми наступаємо. Ну то й що, наступ так наступ. Не думай краще про це.
- До несподіванок я звик. Переживу…
- …переженимо.
- Переженимо, цю кляту війну.
29 січня 1945 р 12 ранку.
- Так готуємось! Швидше, швидше!
До наступу залишалось близько п’яти хвилин. Перехрестившись:
- Хорони Господь всіх нас.
Почався наступ:
- Ур-р-а!!
Прокинувся я в якійсь ямі. Над мною стояв Микола. Осилившись я проронив:
- Пробач…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362715
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.09.2012
автор: Кригзанлайхе