Світлій пам'яті брата Миколи
1.МІСТО, В ЯКОМУ БРАТ ЖИВ
Говори яворів і думки тополь співзвучні надіям вітровіїв.
В басі часу місто стрічає транспарантом "Ласкаво просимо" над в’їздною дорогою, і густіє спинами могил по обидві її сторони. Хрести дерев'яні, залізні, кам'яні заполонили полинні долини. Жалі землі у жнива журби тут змішуються з снами небес. Хребтом добра служать солоні дзвони сліз і ніжне мовчання вуст зацілованої німоти в запашну тишину.
І в осінній тіні, і в посіченому січні глум думок завжди шукає молоко правди: нехай доля і захолола в мурах зажури – ця сестра добра має квітчасте щастя: її обминає пітьма огуди.
Гніт ночі розпочнеться з втечі вечора орлом імли. І тоді пісні пісні заполонять столику столицю іржавої держави…
2.ЧИ БРАТ ХВОРІВ, ЧИ НАЦІЯ ХВОРІЄ?
Це аж ніяк не видумана історія.
Брат Микола народився у195… році, вмер у 200… році…
Останнє місце його постійного проживання і поховання – селище міського типу, районний центр на Поліссі.
Місце смерті – м. Київ. Умер бідолашний брат Микола після третього крововиливу у мозок, який супроводжувався ще й пневмонією, в реанімаційній палаті Інституту нейрохірургії. Лікарі цього лікарняного закладу були безсилі, щоб вони могли чимось допомогти братові Миколі.
Але…
Брат Микола був працьовитою людиною, мав веселу вдачу, був дотепним жартівником, і при всіх вадах у здоров'ї – тромбофлебітах, високому кров'яному тискові, аритмії серця і багато ще чого іншого, - любив, як справжній чоловік, і жінок пестити (вмер при третій дружині!), і від чарчини не відмовлявся; грішив, як грішать усі смертні.
Працював би Микола фармацевтом, якби…
І звідки вони беруться, оті людці?
Людці – це нелюди, це ті, які здобули владу над людьми, які ніби "прагнуть покращати людям життя", і які роблять це не по-людськи.
Хіба нелюди можуть щось зробити по-людськи для людей?
І хто нелюдів уповноважив виконувати місію покращання життя людям?
О, люди! Люди! Ви самі!
Один із вас – Микола, брат. Він був – виборцем!
Чергова хвиля новообраних "революціонерів" втішалася черговою перебудовою - бідовою перебудовою. Стараннями добро бажаючих обранців, якщо дивитися у корінь, брат Микола збувся робочого місця, закрутився у вирі перебудов, і, зрештою, втратив сім'ю. У шаленому вирі перебудов, вірніше, у вандальському руйнуванні вщент економіки і сільського господарства всієї країни, до речі, - міцних, які дістались новоявленим "господарям" у спадок, борсався, пручався, чіплявся за береги і зумів вижити – створив нову сім'ю, працевлаштувався, хоч і не за дипломом. Як міг, підтримував матеріально дочку і сина від першого шлюбу, зростив і вивчив, вивів у люди пасинка, як виявилось пізніше – собі на біду. Людська мораль за роки перебудов упала. Став для пасинка брат Микола у домі другої, цивільної дружини зайвою людиною. У цивільному шлюбі дружина стала на бік сина. І не хотіла, але…
А тут іще сталося нещастя з сином від першого шлюбу – пропав хлопчина безвісти…І подався брат Микола з невезучого міста, де мав нещастя одружуватись двічі, у рідне селище, у спорожнілий батьківський дім, де і створив третю сім'ю, офіційно.
Таку б йому дружину мати в перше його одруження!
Красуня і бджілка! Зажили обоє щасливо. І жили б щасливо довго, як би не навали людців, отих бажаючих покращувати добробут простим людям.
Як би там не було, не зламався брат Микола, за що дякувати його дружині.
Робота у брата Миколи була надто важкою. Працював він, - з дипломом фармацевта, - кочегаром у котельній деревообробного заводу. Попри всього, удвох з дружиною зуміли обновити захирілий батьківський дім. Завидки брали земляків – усе у брата Миколи з дружиною було до пуття, навіть старання людців не зашкодили.
Все, та не все було до пуття: підводило обох здоров'я.
Тим часом у країні перебудова набігала за перебудовою.
Людці, які іменували себе батьками нації, руйнували не побудоване попередниками і робили вигляд, ніби щось нове будують, і знову, так і не побудоване, руйнували. На те вони і людці…Краще б ці новоявлені господарі частіше заглядались на себе у політичне дзеркало - і не шукали винуватців, і не займались окозамилюванням – не тягнули б до судів причетних до подій 20-х, 30-х, 40-х років ХХ століття. Судити – мертвих! Це все, на що вони здатні, бо бояться тримати відповідь за скоєне ними у 90-х ХХ і 10-х роках ХХІ століття. Відволікти, відстрочити…
Але прийдеться і їм відповідати: живим питати з живих, і живим – живим відповідати. Так справедливіше.
Вітчизняну медицину знищили саме новоявлені. Самі ж бо лікуються, здебільшого, по заграницях.
Трапився у брата Миколи крововилив у мозок. Чотири кілометри трясли його до лікарні. Хай навіть так. Вилежав він тиждень, - йому б іще лежати у тій лікарні, вже ж пішов на поправку, так ні – трясуть його фахівці від медицини за сто кілометрів до обласної лікарні. Для чого?
За другим обширним крововиливом у мозок. Звідти швиденько сучасні післяперебудівні дипломовані фахівці спроваджують "живого небіжчика" до Києва.
Для чого?
За третім крововиливом…
Брата Миколи не вернути.
Так наслідовано. Але…
Я знову й знову повертаюсь до "але", і все - через людців.
Я не бажаю їм лежати і вмирати там, в Інституті нейрохірургії., принаймні, у палатах, де вмирав брат Микола…
Вже скільки років людці ведуть війну між собою.
Подивіться, людці, на себе збоку - це ганебний, навіть не собачий, бо собаки все таки слугують людям, а вовчий, ганебний вовчий цирк.
Чи то може це така, зібрана Всевишнім, колекція "павуків у банці"?
Чим займаються політики і пишаються чим? Вони – товчуть воду у ступі! Вони створюють коаліцію заради коаліції!
!гри невиліковних хворих…
Брата Миколу привезли в інститут у стані "ніякий", або – "колоди з очима", які нічого вже не виражали. По іншому і бути не могло. Мозок відмовив перцювати безповоротно. Діяв на рівнях: дихання, кровообіг, виділення; енергетичне постачання відбувалось через крапельницю…
Була колись радянська безплатна медицина!
Була!
Медичне обслуговування і тепер по Конституції безплатне.
Кому?
Людцям!
А для людей?
!...
Де санітари?..
І звідки сили бралися у цієї маленької жіночки? Ця жіночка, дружина брата Миколи, стала біля нього санітаркою.
"А ви найміть санітарів!" – бюджетом радили людці дружині брата.
І плакала бідна жіночка, лляла сльози, які означають тільки одне: " А ви, людці, дали мені вашим бюджетом заробітку, щоб я могла заплатити вашим санітарам?"
Так, саме так, людці! Вашим ! Вашими стараннями породженим "санітарам". Випестувані вашою політикою, впровадженням якої ви так пишаєтесь, "санітари" тільки і заглядають у кишені – займаються "санацією" у всіх установах, без винятку; людське горе їх більше не турбує.
Які батьки, такі і діти.
Одна однісінька зі своїм горем дружина вправлялася з безпомічним тілом чоловіка. Та хіба ще добрі люди, такі ж самі стражденні родичі хворих, - з усієї України – допомагали їй; люди ще допомагають одне одному, бо всі опинилися в однаковому становищі по волі людців.
Я приїхав до брата Миколи як тільки зміг.
В палаті повна антисанітарія. Старі, немічні, вбиті горем і вибиті із сил люди звелися біля ліжок своїх стражденних близьких. Білкою цілу добу з палати у палату, від хворого до хворого носиться медична сестра – одна на два поверхи! – ставить крапельниці, роздає пігулки.
Господи! Дай їй здоров'я! Дай їй людського щастя!
Ліки для крапельниць коштують надто дорого. У вихідні і святкові дні в аптеці ціни зростають. Купляти наперед? Чи знадобляться? Це ринкові відносини.
Дружина брата у боргах. Я привіз останні свої збереження. Тільки б вишкрябався брат Микола!
Брата Миколу, вагою більше ста кілограмів, треба повернути, прибрати з-під нього. У палаті пахне не фіалками.
" На сусідньому ліжку можна буде передрімати до ранку. Звільнилось…"
"Хто на ньому лежав?"
"Йому більш ліжко не знадобиться".
"Прости, Господи!"
Поруч на ліжку хворий дід випорожнюється під себе. Його бабуся, яка порається біля нього, бідкається:
"І при Петлюрі такого не було! Були ж якісь санітари!.. Хіба ж я здужаю.."
Бабусі допомагає дружина брата Миколи.
"Так, так. Їм радянське все – …но!" – співчуває бабусі така сама немічна сусідка; вона добре пам’ятає кращі часи. Її чоловік не кращий від діда. Хіба що кращий від брата Миколи – ворушить руками, та ще трохи говорить – вередує.
Після вихідних днів в палаті з'являється справжнісінька санітарка. У бабці в руках швабра. Коли б не швабра, бабця не могла б ходити. Бабця миє підлогу. Миє? Їй так здається, що вона миє. Вона дуже старається. І це їй так здається. Вона – совкової масті, релікт.
"Буде обхід!"
В атмосфері напруженість. Міняють постіль. Як грім з ясного неба:
"Цей хворий лежить не у своїй палаті!" – йде мова про брата Миколу. - "До обходу перекладіть у свою палату!" – наказують мені і дружині брата Миколи якісь безликі істоти у білому:
"Чому він тут опинився?"
І я дивуюся:
"Людина - як поліно?"
Удвох з дружиною брата "перекладаємо". Спочатку на каталку зразка чи не хрущовських часів. Веземо до вказаної палати, до вказаного ліжка – перевантажуємо з каталки в ліжко; каталка не для одного брата Миколи.
Господи! Що ми робимо?
Болить щось братові Миколі чи не болить?
Він цього не каже, і не скаже, хоч ще живий. Він навіть не стогне.
А ще через хвилину, я ще не встиг вивезти каталку у коридор, як уже гримнув новий грім:
"Цього хворого потрібно перевезти з другого поверху на перший!" – це знову мова безликих істот у білому про брата Миколу.
Господи! Навіщо ми його вивантажували?
Удвох вантажимо брата Миколу, тягаємо на каталці - по коридорах, у ліфті - на протягах. Загортаємо, бідолашного, як тільки можемо у ковдру, ніби це врятує його від невідворотного.
Нарешті перший поверх. У палаті звільнилось ліжко. Поміняли постіль. На цьому ліжку – хворих потік. Потік у одному напрямку… Господи! Вибиту шибку затуляємо ковдрою.
Перевантажуємо брата Миколу на ліжко.
"Сьогодні ніяких інших процедур, крім крапельниці."
Дружина брата біжить у сусідній корпус в аптеку "віднести" багато більше п’ятисот гривень! – денну норму за ліки. Заботливі ви наші - це більше місячного заробітку дружини брата, і більше половини мого місячного заробітку; навіть на три дні лікування наших місячних заробітків укупі не вистачає.
О, людці! Яким майданами ви ще людей "майданете"?
"Рідним покинути палату!" – почався обхід. До десятка людей у білих халатах проходять у колоні по одному майже мовчки біля ліжок хворих. Про що і з ким їм розмовляти?
"Хворий! Сьогодні четвер. Як називається завтрашній день?"
Хворий задумується і дає відповідь: "Мою дружину звати Марія!"
"От і добре. " – по обличчю лікаря ковзнула тінь задоволення. – "Не безнадійний! Підніметься!"
Цей хворий розмовляє, хоч і верзе абищо, але він ворушить руками і ногами, він володіє своїм тілом. Він ремствує, він уже не хоче справляти нужду на судок. Біля нього ввихається його дружина. Його привезли з Поділля, і, слава богу, не вмирати.
Дружина біля брата Миколи здуріла. Вона виношує надію…
Я наздогнав, спинив у коридорі лікаря, спитав, який є шанс.
Лікар відвів очі, перепитав мене:
"Навіщо ви його привезли?" - і пожалів мене: "Даремно витрачаєте гроші!"
"Я не привозив! Привезли ес-ку-ла-пи!" – хотілося мені закричати в лице безневинного лікаря. Стримуюсь.
Я, як і лікар, проти евтаназії:
"Надіймося!" – я ковтаю сльози і повертаюся в палату.
"Хворого, якого щойно розмістили, везіть на томограф! Будемо готовити до операції!"
Господи!
Вантажимо удвох брата Миколу на каталку, дістаємося по коридорах з протягами до вказаного кабінету, чекаємо у коридорі на протягах: двері відчиняються раз за разом.
Нарешті наша черга. Перевантажуємо брата Миколу на лежак, завантажуємо у камеру томографа. І знову процедура перевантаження на каталку, знову коридори, протяги - веземо у комп’ютерну.
В комп’ютерній перевантажувати хворого не має потреби. До комп’ютера підключають брата Миколу з каталки.
Господи! Чому у цьому Інституті всі ліжка не каталки?..
Ось вони на екрані: квадратні сантиметри гематом, пошкоджені судини мозку.
"Зшкрябувати з мозку? Без трепанації черепа? І що після операції?"
"Хоч з трепанацією, хоч без - дерево!"
"Господи! Хай так! Господи!" – радіє дружина. Вертаємо брата Миколу в палату.
"Коли буде операція?" – крім чергової сестри, спитати ні у кого. - "Сьогодні не буде! У книзі немає запису!" Перевантажуємо брата Миколу на ліжко.
Чи вже у мене не галюцинації? "Хворого - в операційну!" - це мені і дружині дають команду вантажити брата Миколу. Вантажимо.
Господи!
Каталка з братом Миколою вже у коридорі, на протягах. Нас біля ліфта наздоганяє сестра: "Везіть хворого назад! Операція сьогодні відміняється. Немає анестезіолога!"
Я розумію: у анестезіолога є сім'я, і її потрібно годувати; він на заробітках десь у іншому місці. Людині треба вижити.
"А ви впевнені, що операцію йому, взагалі, коли-небудь робитимуть?" – це питання не до медичної сестри. Це питання у повітря. Це питання до людців, які зробили таким безплатним медичне обслуговування громадян: лікування хворих – справа кишень хворих!
Звідки мені було знати, що до хворого у палату мав прийти анестезіолог, і дати дозвіл на транспортування хворого в операційну. Кажуть люди, так було при поганій радянській медицині, коли ще медициною завідували люди, а не людці. Принаймні, так ще деінде спостерігається у відділових лікарнях.
Перевантажуємо брата Миколу в ліжко.
Вранці спорожніло, не осиротіло – спорожніло, не надовго, ліжко сусіда. Сусід майже всю ніч говорив. Затих перед ранком . Назавжди.
Вранці я відвантажив брата Миколу з пневмонією у реанімаційну. В останнє. Що там робили з братом Миколою, мені достеменно не відомо. Мабуть, лікували…Навіщо?
Щоб через дві доби небіжчиком відвезти у труні на малу батьківщину для поховання.
Вмерти, як вмерти. А ще в землю вперти…
І там підстерегли людці, хоч і за рангом менші.
Людці від людців: які батьки, такі і діти. Від химер родяться потвори.
Господи! Верни людцям розум!
Що там про платню за труну говорити. Светра, в який мали одягнути небіжчика брата Миколу, вкрали у морзі! Я розумію ту людину, яка вкрала. Розуміти мене вчив Генеральний секретар колись владної партії: "Крадуть! Людям треба якось вижити!" Але ж ви, людці, засудили ту партію! Зробили краще??? О! Лицеміри! Хіба що – тільки для себе. Та ви ж не кращі за тих, з "червоних катівень". Хіба це не знущання з народу, пани-екскурсанти –"без мандата їхати у відрядження на неділю на периферію на прожитковий мінімум" - влаштовувати Вселенські хіхоньки. На вкрадені ж у народу їздите!
Господи! Верни людцям розум! Зроби їх людьми!
3.ВЕРТЕП
Із Великого тлумачного словника сучасної української мови: ВТФ "Перун", 2007, с.122:
В е р т е п, - а, ч., 1. заст.. Печера. 2. тільки одн. Старовинний пересувний ляльковий театр, де ставили релігійні та світські п’єси. 3. Сховище або місце гульбища злочинців, розпусників і т.ін.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362619
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.09.2012
автор: Михайло Нізовцов