Ми в країні якихсь парадоксів живемо.
Виникають на рівному місці проблеми.
Ось – отруєна річка, і ліс, й мирне поле.
Я би бачить таке не хотіла б ніколи.
Все в нас є – чорноземи масні, ріки, гори,
І шепоче щось хвилями – мріями море.
І сусід мій, що гасить об стіну цигарку,
І дівчата, що, сидячи в чистому парку,
Із насіння лушпиння кидають під ноги.
Я люблю Україну, хоч мала я змогу
Десь поїхати в інше життя, щасливіше.
Та хто мОє життя на чужині напише?
Не поїхала. Боже, як можна покинуть
Землю цю? Тут – моє стародавнє коріння.
Потім жити, караючись, плачучи, що ви!
Та ж тут – рідні могили. І сосни – як щогли.
І лілеї замріяні сяють у річці.
У Карпатах далеких – величні смерічки.
А мій Київ – всіх міст руських лагідна мати.
Що ще кращого можу для серця я мати?
Не поїду. Хай там десь намазано медом.
Мені меду чужого (гіркого) не треба.
Бо у мене в саду он на соняхах – бджілки.
І з долоні горіхи беруть в парку білки.
Щирі люди, такі мелодійноголосі.
У озерах купають берізоньки коси.
І рідня моя – поруч. І це – Батьківщина.
Моя рідна країна, єдина. Єдина!
Парадокси здолаємо. Нам це – не вперше.
І нехай наша доля щось трохи прибреше.
А чи ж ми зрозуміти не годні – ми ж люди,
І життя без любові до краю не буде!
/З Днем Незалежності, який ми повинні зробити справжнім/
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359549
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 24.08.2012
автор: Ліоліна