Місяць високо сяяв на небі, і його яскраве світло падало на дерева і вимальовувало на землі темні силуети ажурних переплетінь... У будинку місцевого багатія був бенкет - звучала музика, долинали людські голоси, дзенькіт срібного посуду... Людей було як ніколи багато, - всі прийшли аби на власні очі побачити особливого гостя... Чоловік цей був дуже мудрою людиною, незважаючи на свій вік... Одягнений дуже просто, він спілкувався із багатіями на рівних і розказував такі цікаві речі, що всі мимоволі дивувалися його розуму... Гість розповідав одна за одною повчальні історії...
Але раптом зазвучала таємнича музика і до зали увійшла дівчина. Одягнена у пурпурові шати, розшиті золотими монетами, вона почала виконувати східний танок... Вона повністю прикувала до себе увагу присутніх. Була спекотна ніч, але ніхто на те не зважав...
Зачарований її танцем, гість не бачив нічого, крім її довгого хвилястого волосся і золотого намиста, що побрязкувало час від часу, не відчував аромату рослин, розлитого в нічному повітрі, - тільки ніжний аромат її парфумів... Він не бачив нічого навколо і нічого не чув. Для нього існувала тільки вона, і нічого крім неї! Від спеки і вражень паморочилось у голові і перехоплювало дух...
Гість відчував кожен рух танцівниці, кожен її подих... Монетки на її одязі, золоті прикраси і браслети побрязкували в такт музиці, пишне чорне волосся тугою хвилею спадало до ніг, а прозора пурпурова тканина легенько обхоплювала дівочий стан... Серед людей, серед емоцій і бажань, він бачив її одну...
Вона танцювала босоніж на килимі під звуки бубна у спекотному мареві бенкетної зали. На неї дивилися усі чоловіки, не приховуючи кривої посмішки і хижого погляду. Неначе злива золота монети падали до ніг...
-Ціна її динарій в будні, на свята - по два динарія... - сказав один чоловік у натовпі.
-Хе... у неї погана слава... - презирливо всміхнувся інший. - Хоча вродлива, що й казать...
-Що вона взагалі тут робить? - здивувався інший. -Та як же вона насмілилася хоча б переступити поріг цього будинку?!!
Дівчина, наче прудконога лань, літала над підлогою, пурпуровий шовк змією звивався у її руках... На її обличчі сяяла чарівна усмішка і, здавалося, що вона живе у танці, не бачачи нікого і нічого навколо... Вона була чаклункою, заклинателькою темно-червоного шовку, який підкорявся лише її погляду і довіряв лише їй... Але погляд її був сумний... Час від часу в її очах блищала радість, коли шовк злітав до стелі легкою хмаркою і повільно опускався вниз... Вона ловила його на підняті вгору руки і кружляла, кружляла, кружляла... Потім вона відставляла вбік ніжку і монети, пришиті до її одягу дзеленчали на її стегнах. Вона була повністю захоплена танцем. А гість був захоплений нею...
Але поступово музика скінчилась і танцівниця, нахиливши голову, вигнувшись назад усім тілом, почала робити плавні рухи руками... Раптом серед звичного натовпу вона побачила світлу фігуру...
Припинивши танцювати, вона опинилась навпроти чоловіка і їх погляди зустрілися. Дівчина важко дихала і дивилась у чорні очі-агати незнайомця. Чоловік був стрункий, смаглявий і вдянений у простий білий одяг. Він не був схожий на усіх тих багатіїв, яких вона знала. Серед стаї хижих яструбів, він здавався білим голубом, який випадково потрапив у тенета...
Але його погляд... Такого погляду вона не бачила ніколи в житті. Погляд його був спокійним і щирим, випромінював тепло, а у чорних зіницях, що майже повністю зливалися з райдужкою очей, здавалося, був увесь всесвіт, всипаний сріблястими зорями... Він дивився на неї з якоюсь неприхованою любов'ю, яка не була заплямована нічим. А на обличчі була ледь помітна ніжна усмішка. Щось по-дитячому наївне було у цьому чоловікові...
Чим довше дівчина вдивлялася у його погляд, тим більше їй відкривалося тих істин, які вона все життя шукала у поглядах пересічних людей і ніколи не знаходила... Щось неймовірне, майже неземне було у його очах, якась невимовна краса душі, якесь невимовне добро і мудрість...
Він дивився на неї так, наче знає про неї все: її минуле, її теперішнє, її майбутнє. Знає усі її сльози і страждання... Усю її долю і душу. Здавалося, що він знає її усе життя, наче вони були вже давно знайомі. Ба, навіть більше. Наче вони були знайомі іще до того, як потрапили на цю грішну землю...
Він дивився на неї як ніхто і ніколи - без осуду, презирства, жадоби до її тіла. Він заглядав просто в її душу і від цього гаряча хвиля ніжності розливалась у неї всередині.
Танцівниця дивилася просто йому в очі і погляд її мінився усіма відтінками почуттів. Спершу вона виглядала стомленою і спечаленою і здавалось, що спрагла душа її уже майже зітліла у муках... Очі були тьмяні та змучені... Та що довше вона дивилась в очі незнайомцю, тим жвавішим ставав її погляд... Здавалось, наче душа поступово оживає, хоче відтанути, зігріта теплом його погляду...
Гість дивився у її прекрасні мигдалеві очі і мовчав, тому що не знав, що сказати. Він чудово розумів її становище, її життя, страждання, жалі, радощі та надії. Бенкет навколо продовжувався, до зали почали вносити таці з їжею, люди продовжували гомоніти, чоловіки пили напої і голосно сміялися. Але гість і танцівниця сплелися поглядами і здавалось, що навколо не існує нічого... Що вони одні у цьому всесвіті...
Раптом дівчині стало ніяково і вона повільно опустила очі додолу. Але за якусь мить знову звела очі вгору і подивилась із надією... Погляд чоловіка залишався таким самим теплим і добрим. Танцівниця знову повільно опустила очі і подивилася на себе. Тіло її було ледь прикрите пурпуровими шатами, розшитими золотими монетками. Вона знову почала тяжко дихати і відчула раптом себе такою грішною і брудною, що їй стало соромно знаходитися тут, поруч із цією людиною... Вона відчула себе настільки недостойною і пропащою, що очі її налилися слізьми і вона ледь пересилила себе аби знову поглянути на незнайомця... Він жалісливо глянув на неї і ледь помітно простяг руку, ніби хотів заспокоїти, збирався сказати щось втішне.
Дівчина відвела погляд убік і глянула на присутніх на бенкеті. Люди метушилися мов зграйка комах і голосно реготали, а чоловіки дивилися на неї хижо, з презирством і хіттю. І вона знову опустила очі. А коли глянула на незнайомця ще раз, то її погляд говорив замість неї...
"У цьому соромі й ганьбі я йду перед жорстокістю людською...
О, як же насміхаються вони, до осуду охочі! І не прощають, не прощають мені беззахисність мою... Живу я наче серед ночі... Я тут... Я серед сорому одна стою... Моя надія - твої очі..."
-Гей ти! Чого вклякла на місці?! Потанцювала, плату отримала... Збирай гроші і йди геть! - крикнув один чоловік із натовпу.
-Чекай... Ти ж не збираєшся пропонувати гостям свої послуги? Сподіваюся, ти розумієш де ти знаходишся? - озвався господар будинку на ім'я Шимон.
Танцівниця мовчала і дивилася в очі незнайомцю, а по її обличчю текли прозорі струмочки сліз.
-Глуха чи що? Кажу тобі забирайся! - гукали з натовпу.
-Як звуть тебе? - пролунав м'який оксамитовий голос...
-Міріам... - ледь чутно промовила дівчина.
-Звідки ти? - спитав чоловік і доброзичливо усміхнувся.
-Я тутешня, із селища Магдали поблизу Капернауму... - відповіла вона.
-Якщо ти зараз же не заберешся звідси, ми виштовхаємо тебе силою! - гукнув чоловік із натовпу.
-Та як вона взагалі насмілилася прийти сюди?!! - вигукнув інший. - Хто вона і хто ми!
-Так, але вона так благала впустити її... не розумію навіщо... - зітхнув Шимон.
-Ясно навіщо! - зареготали інші чоловіки. - І навіть не посоримилась прийти у будинок до такої шанованої особи! На бенкет, де будуть такі поважні гості... На що вона взагалі сподівалась?
-Вона, певно забула, як нещодавно її ледь не забили камінням... - жорстоко посміхнувся інший чоловік.
Дівчина заплющила очі, а з-під її повік котилися великі, мов перлини, сльози. Вона знову глянула на чоловіка в білому. Він із жалем дивився на неї... Жодної зміни у його поведінці - тільки співчуття. Жодного докору, осуду чи насмішки. У Міріам почало частіше битися серце, вона стала частіше дихати, а сльози не переставали крапати з її очей. Вона повільно опустилася на долівку в знемозі і почала ридати, закриваючи обличчя руками. Раптом вона дістала невелику алебастрову посудину і, заливаючись слізьми, підповзла до чоловіка. Не зводячи вгору очей, вона почала лити прохолодне ароматичне масло на ноги чоловікові, омиваючи їх своїми сльозами і витираючи своїм розкішним волоссям... Вона плакала і плакала, припадаючи до його ніг і цілуючи їх. Гість дивився на неї і очі його промовляли...
"Не питатиму, якою ціною ти придбала ці масла... Я сиджу босоніж, ти ж мене сльозою вмила і водоспадами волосся обняла... Скажи, навіщо мені миро? Кришталеві сльози твої, щирі... А душа твоя не має ні краплини зла... "
Гості на бенкеті навісніли...
-Гляньте-но на цю дівку! От безсоромна! Що вона робить?! - гукали люди в натовпі.
"Якби цей чоловік дійсно був пророком, то він мав би знати, що жінка, яка торкається його ніг - грішниця!" - подумав господар будинку.
Раптом чоловік у білому сказав:
-Шимоне! Я маю дещо сказати тобі...
-Звісно! Кажіть... - відповів той.
-Двоє людей заборгували гроші одному і тому самому чоловікові. Один був винен п‘ятсот динаріїв, а другий п‘ятдесят. Але вони не мали чим заплатити і хазяїн простив борг їм обом. Хто з них, на твою думку, буде більш вдячний своєму хазяїну?
-Питання складніше, ніж здається на перший погляд... Я гадаю, що вдячнішим буде той, кому пробачили більше... - відповів Шимон.
-Ти добре розсудив.
Після цього гість обернувся до дівчини, і сказав Шимонові:
-Чи бачиш ти цю дівчину? Я прийшов до твоєї оселі, і ти не дав мені води, щоб вимити ноги, а вона слізьми облила мені ноги і витерла своїм волоссям... Ти навіть не поцілував мене як гостя при зустрічі, а вона не перестає цілувати мої ноги... Ти голови моєї оливою не помазав, а вона миє мої ноги дорогоцінним ароматичним маслом... Кажу тобі, що прощено їй багато гріхів за те, що вона виявила таку велику любов. А кому мало прощається, той і любить мало.
Гість нахилився до неї, легенько торкнувся її обличчя і сказав:
-Прощаються тобі гріхи.
Гості, що були присутні на бенкеті почали перешіптуватися:
-Хто він такий, щоб пробачати гріхи?! Чи не Богом він себе вважає???
Цей чоловік погладив шовк її довгого хвилястого волосся і сказав, усміхнувшись:
-Віра твоя врятувала тебе, йди з миром.
В очах дівчини засяяла надія. Вона повірила цьому чоловікові, як нікому й ніколи в житті. Вона згодна була відмовитися від усіх чоловіків Єршалаїма, аби лише іти поруч із ним. Згодна була змінити свої шовкові шати на бідний одяг, аби лише бачити його повсякчас, чути його мудрі розповіді... Їй хотілося стати знову цнотливою, чистою наче біла лілея... Вона щиро дивилася у його очі і бачила в них невимовну любов і довіру.
Чоловіка того звали Ієшуа і в народі про нього казали, що він - новий пророк. Але Міріам розуміла, що Він не просто людина... Вона знала, що це щось більше... Крім того, не дарма ж фарисей Шимон запросив Його до свого дому, де зібралося так багато священників... Отже, фарисеї зацікавилися Ним не просто так... Щось недобре передчувало її серце, але Міріам проганяла тривожні думки...
Вона встала, взяла в руки посудину із залишками масла і всміхнулися до Ієшуа. Сльози висохли на її обличчі і тепер здавалося, що вона стала зовсім іншою - ніби помолодшала на кілька років, стала іще вродливішою, ніж була... Її очі сяяли надією, ніби вона вдруге народилася на світ.
-Дякую... - сказала вона і вклонилася.
-Нехай береже тебе Господь - відказав Ієшуа.
Дівчина загорнулася у пурпурову тканину, з якою танцювала, і м'якими нечутними кроками, наче кішка, пішла до виходу, легенько побрязкували її прикраси... Спинившись за кілька кроків від дверей, вона озирнулася і тихо видихнула, глянувши на чоловіка у білому. Він розмовляв із фарисеями і намагався пояснити їм щось. Він відчув її погляд на собі і глянув у її бік. Міріам зашарілася, її тіло вкрилося мурашками і тепло розлилося гарячою хвилею у неї в душі. Вона опустила очі, накинула на обличчя запинальце і швидко переступила поріг.
З того дня Міріам із Магдали, (яку почали називати Марією Магдалиною) стала послідовницею Ієшуа.
15-16 квітня 2012 р., Київ
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359093
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.08.2012
автор: Sereniti_Flawia