Знов Україна потопає у нацизмі
Та не чужім, плюндрують вже свої
А ми всі варимось в проклятому цинізмі
Невже без розуму є мозок в голові?
Поглянеш – геноцид. Дивіться люди
Невже до цього прагнули прийти?
Від цих обранців тільки гірше буде
У морі крові закликають нас плисти
Одні кричать за націю, свободу
Та пропонують винищити тих
Хто українцем може й не був з роду
Та українцями звемо ми діток їх
Давайте ж люди будем виселяти
Тих хто прибув до нас з чужих земель
Родини цілі будем руйнувати
Заради хворих, збожеволівших ідей
А інші забувають рідну мову
Руйнуючи основу із основ
Немає мови то тоді нема народу
Впрягаймося у рабство люди знов
Вони на наших пам’ятка безцінних
Зароблять статки для своїх кишень
А ми примари, бо життя не цінне
Забитий люд в незнанні без ідей.
Кому ми віддаємо Україну?
Хто підніматиме тепер наш рідний край?
Чи ті чи інші результат ту рівний
На знищення працюють, Боже глянь!
Розділена країна наша навпіл
Із крайнощі у крайність біжимо
Одні нас очищають кров’ю брата
А інші запрягають у ярмо
Погляньте люди, чи цього хотіли?
Чи це ви будували для дітей?
Ми українці, ми народ, ми сила!
Куди поділася повага до людей?
Твій дім у світі – квітка – Україна
Чому тоді руйнуєм її знов
Вона така у всесвіті єдина
І заслуговує на шану та любов
Чи ти звеш ненею її чи тільки домом
Люби та поважай понад усе
В її народженні є імена відомі
Які пожертвували їй життя своє
Кохайте люди її неповторність
Закохуйтесь у неї знов і знов
Насправді звати її домом – гордість
А ненею окликати – любов!
20.08.2012
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358820
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.08.2012
автор: Надія Маньковська