Упасти на коліна, приповзти
До батьківського дворища востаннє
Заклякнути в спокуті за мовчання
І оніміть в обіймах самоти...
Нема куди вертатися, нема -
Замість гнізда лиш чорна пустка зяє
І тільки пам’ять дух перепиняє
І оживляє образи сама:
Ось батько й мати садять новий сад
А ми малі, схвильовані, щасливі,
Слухняні, правда трохи галасливі,
Все ж прислухалися до їх порад.
А ось і знову гості приїздять,
Там гомін, сміх, там радість без упину.
Любив мене мій дядько, мов пір’їну,
Руками аж до неба підкидать.
Що може бути кращим для дітей –
І я пищала зовсім не від страху…
Минулося… пройшла вже скільки шляху –
Нема батьків… і двору… і гостей…
.................................................
Вчепитися руками в спориші.
Клубок у горлі – ні, не проковтнути…
Забути все і врешті осягнути
Як тіло відривають від душі.
Олена Бондар (Бондаренко)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357021
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.08.2012
автор: Олена Бондар (Бондаренко)