Стоїть солдат і руку в небо простягає,
Немов би просить і благає
У неба щастя на землі
І щоб ніколи не було війни.
Стоїть той пам’ятник не рік, не два,
Минає літо, осінь і зима,
А квіти там лежать щодня
І вічне полум’я пала.
Як згадка про страшну війну,
Людину, що забрала, не одну.
Червоні гвоздики, троянди, тюльпани,
Неначе то кров із солдатської рани.
Солдате, я звертаюся до тебе,
Ти вірив у прозоре і безхмарне небо,
Своє життя за нас ти всіх віддав,
Щоб кожний з нас і знав, і пам’ятав
Про ті страшні й тяжкі роки,
Коли ще наші прадіди й діди
Боролись за свою країну,
За світлу і щасливу днину.
І вклонимось тепер ми низько
Під тим похмурим обеліском
Всім тим солдатам і народу,
Що в сорок п’ятім принесли свободу.
© Віра Дутчак, 2003 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356886
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 12.08.2012
автор: Віра Дутчак